На другий день пішла розвідувати по селу — хто приїхав? розпитувати — чи не бачили де-небудь її Пилипа? Іван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибідою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З міста. "Куди се?" — питався Дмитро. "Додому". — "Хіба спродався?" — "Спродався", — одказав Пилип і вдарив по кишені рукою. "А то що мете?" — спитався Дмитро. "То не про нас мете!" — сміючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" — "Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду", — і, зареготавшись, пішов собі геть.
Другі, кого не питала Пріська, казали, що не бачили і в вічі її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снігом; нахвалялися, що зроду-віку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лічити — хто ногу, або руку, або ніс одморозив... І поліція, і станові їздять усюди, розривають бурти снігу та вибирають задубілих... "Як дров тих наскладано у поліції!" — додав Петро Усенко.
Вернулася Пріська додому заплакана та зажурена. Христя собі плаче;
одна одній слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня іде подушне правити — і сьогодні іде, і завтра іде.
— Де ж мені ного взяти? Бач же — Пилип не вертається, — плачучи, одказує Пріська.
— Винокурню закурив, мабуть! — доїдає Грицько. — Усі уже вернулися, а його немає.
— Може, вже й не вернеться ніколи... — каже Пріська.
— Не візьме його лиха година! Такого ніщо не бере! — кричить Грицько, та повернеться ще до Христі і почне їй голки заганяти... все про хлопців їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще більше не роздратувати.
Грицько — багатир, дука: у його три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець; два двори — один у найми дає, у другому сам з жінкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федір і з себе гарний, робочий, слухняний; горілки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та... сватав восени Грицько Федора на Рябченковій Хіврі, хоч поганій, зате багатій дівці, а Федір візьми та й одкинься: "Ні за що не візьму Хіврі". — "А кого ж тобі? Попівну яку?" — "От, — каже Федір, — гарна дівка у Притики — Христя". Грицько глянув так на сина, мов його хотів наскрізь пронизати. "У Притики?.. Гарна, та що має?" — грізно спитався. І вже більше Федора не силував.
З того часу ніколи не минав случаю тим або другим Притиці насолити. А Федір, як на те, дедальше все більше припадає до Христі; не так вона до нього, як він до неї липне. Люди по селу почали гомоніти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив і нахвалявся, що він сього Притику з усією сім'єю З світу зжене; так ото Христю де стріне, зараз і почне їй очі хлопцями вибивати. От і тепер: не одну, не дві голки загнав він і без того в уражене серце... Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопців, коли у своїй хаті таке лихо? Уже Пріська вступилася за неї.
— Що це ти верзеш таке, Гриньку? — спитала. — Коли не побачиш Христю, то все хлопці та хлопці...
— А ти глядиш за своєю дочкою? — грізно запитав Грицько. Защеміло, заболіло материне серце. І без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
— Гляди вже ти краще за своїми дітьми, а не прийшов чужих учити... — образливо одказала вона.
— І навчу!.. навчу! — гукає Грицько.
— Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очі, то більше б побачив, — не витерпіла Пріська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
— А ти мені не кажи сього... І ти чарівниця, і твоя дочка така! Ви тільки й знаєте хлопців заманювати та чарувати.
— Яких хлопців? — здивувалася Пріська.
— Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звів? Хто його напував, підкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
І, свінувши, мов гострими ножами, очима, він стукнув дверима та й потяг З хати.
До лиха — та ще лихо; до печеного — та ще вогню прикладають...
— Що це, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? — з докором і сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стіна, німа, як крейда, біла. Вона злякалася тії бучі, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матері, так і вдарилася в сльози.
— Так це правда?.. правда?.. — кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.
— Мамо, мамо!.. Ні єдиного слова правди немає! — ридаючи, одказала Христя.
Пріська не знала, чому вірити, кого слухати. Думки у її голові плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завірюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипів, вона баче його безпомощного, як він ховає одубілу голову в сніг... серце її рветься надвоє; то — перед очима недавня спірка з Грицьком, його натякання про Христю... Бог знає! Хіба признається винувата дочка матері?.. І її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очі. Господи, яка їй мука! яка люта та тяжка мука!
Короткий день минає, настає ніч зимня, довга пилипівська ніч. Чого за ту піч не передумаєш? Які думки не перейдуть через голову, через серце? А Пріська ж то за всю ніч і на волосину не заснула: як лягла звечора, та цілу ніч тільки й чутно було її глибоке зітхання, її гірке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу і позапрошлу ніч, матір розважати... Знав Грицько, коли їй віддячити... А жалості в його — ні капельки!.. Як їй тепер завірити матір, що вона не винувата? Відкрити їй усі таємні розмови з Федором? Яка ж дочка-дівка відкриє може, і таке, за що мати, дознавшись, і косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже... Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне і без того обливається кров'ю, коли, може, вона тільки й бачила, тільки й чула голос батьків, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гніздилася в душі, ножем поверталась у серці; Христя мовчала, слухаючи безодрадісне материне зітхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає під тим важким гнітом. Не видержала й Христя; сон — не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплакані очі.
Світом прокинулась Христя і здивувалася, що мати досі не вставала. То було, коли заспить Христя, Пріська завжди буде її; а то вже і світ заглядає у вікна своїми сірими очима, а вона й досі лежить на печі тихо, не поворухнеться. "Хай же мати спить, — дума Христя. — Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь". Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тії тиші, що панувала у хаті; як на те ж — солома шелестіла, аж лущала. Христя почала ще бережніше ступати, їй треба умитися, а води у хаті немає. Христя, як кішка, покралась у сіни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вічі, — мати вже встала: у чорному закапелці, між комином і білою стіною, тремтіла її постать сіра... То не мати, то не жива людина, то — виходець з того світу. На кістлявих її плечах сіріє сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвічуючи своїми кістками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очі, неначе олив'яні шаги, світили; під ними мов сині мішки висіли; кругом червоні кружала... Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Пріська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтіли, наче що шепотали... Трохи не випустила глечика з рук Христя, як угляділа свою матір.
— Не вернувся?.. Немає? — мов трава суха прошелестіла, спитала Пріська, скривившись. Вона, видно, хотіла плакати, та не змогла; очі її горіли, блищали, і, як вона не лупала набряклими віями, ні одна сльозина не показалася.
У обід знову Грицько суне.
— Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! — сказала Христя, углядівши Грицька.
— Де мати? — спитався той, увійшовши у хату.
— На печі, — одказала Христя. Пріська так і не вставала з печі.
— Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловіком! — почав він.
— Чого я за ним піду? Хіба сам не прийде? — простогнала, підводячись, Пріська.
— Прийде... Дожидай... Діждешся... Змерз! — рвучи слова, додав накінці Грицько.
Пріську наче хто у бік шпортонув ножем при тому слові; вона кинулась, тріпнулася... та так і закаменіла на місці — хоч би слово яке сказала, хоч би Зітхнула! Тільки збожеволілими очима прикро дивилася на Грицька.
Христя собі глянула на його, подивилася на матір, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою...
— О мій батечку, мій таточку! — нестямно скрикнула вона, і вся її постать затремтіла.
У Грицька морозом сипнуло від того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: він пройшовся по хаті і знову почав докладати:
(Продовження на наступній сторінці)