Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.
Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:
— Панич наш теє... випив!
Наталя отетеріла, почувши таке від матері.
Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.
Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.
VІ
Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.
Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.
Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову — одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.
— Гей, ти, Лисогуре! — гукнув на його один з паничів. — Чому не п'єш? Чарки треба...
— Я вже не хочу.
— Пий!
— Їй-богу, не хочу, — зложивши хрестом на грудях руки, благав він.
— Пий! А то виллю на лисину! — крикнув швидкий молодісінький паничик.
Старенький чоловік підняв руку й провів по лисині долонею.
— Та як ти його назвав: Лисогуре? Се його прізвище таке? — допитувався хтось.
— Прізвище ж, фамілія.
— Е, ні, — швидко замотався старенький. — А ви хочете знати мою фамілію? Хочете знати її? Ось моя фамілія:
Вечно юный, молодой,
Сердцу милый, дорогой!..
— Хе-хе-хе! Ось моя фамілія! Хе-хе-хе-хе! — сміявся він, оббігаючи кругом столу, заложивши руки за спину й скоса на всіх поглядаючи.
— Бач! Бач! Що видумала стара лиса собака! Бач! — повертаючись до товариства, замовив височенний панич з здоровенною головою, чорним обличчям і п'яними очима.
Старенький аж заливався реготом, бігаючи несамовито по хаті; се повернуло до його очі цілої п'яної громади.
— За се йому випити! — гукнув хтось.
— Випити! Випити! — загуло зо всіх боків.
— Давай! — гукнув і старенький і миттю вихилив чарку горілки.
— А, п'є стара собака! — знову крикнув чорний на обличчя панич і вхопив старенького за в'язи. Той аж посинів, почав пручатись.
— Держи! Держи! — загукав молоденький паничик і стрибнув старенькому на спину; старенький впав додолу...
Сміх, регіт знявся навіжений, розкочуючись на всі боки, розливаючись по всіх кутках.
Старенький встав, охав, кривився.
— Ну-бо! — жалібно промовив він. — Ви-бо шуток не знаєте! — і одійшов геть вбік.
— А ви знаєте, пак, чому він ніколи ы не пише? — питався смуглявий панич.
— А чому? — крикнув молоденький.
— Допитайся його!
— Чому ти, стара собака, єри не пишеш? — гукнув той на його, смикнувши за рукав так, що старенький аж окрутнувся.
Лице старого зразу похмуріло. Сумний і гнівний відійшов він від товариства.
— То чому ж, чому справді не пише? — запитав молоденький чорнявого.
— Вчив, каже, дівчину грамоти... — почав той. — Ну?
— Ну та єри прорило яри...
— Бач, бач, стара собака, що він витворював! — повернувся до його молоденький. — Так ти грамоти дівчат вчив? Бач!
— Республіканець! — гукнув хтось п'яним охриплим голосом. Регіт знову піднявся, мов грім гогонув.
— Наниз його!
— Наниз! Наниз! — загукали всі разом і обступили старенького. Він тільки жалібно дивився: не чіпайте, мов, мене, я ж вас не займаю!
— Ходімо, дядечку!.. Ходімо, голубчику! — в'яз до його молоденький. — Ну, я тебе поцілую!
Миттю вхопив він його за шию, пригнув і поцілував в лисину так, що аж луна роздалася... Знову несамовитий регіт покрив все.
— Наниз! Наниз його! Там ти нам і на скрипоньці заграєш!
— Хіба він і на скрипці грає?
— Грає, стара собака! Та ще як!..
Ой під вишенькою, Під черешенькою! — заспівав молоденький.
— Та наниз його, стару собаку! Наниз!
Декілька паничів вхопили старенького під руки й повели з хати. Як навіжені, неслися з гори хурки, повні п'яного чиновництва, котре кричало, гукало, свистало...
— Гайда! гайда! при-и-дави-и!
Аж ось одна з брик круто повернула набік, і всі плюснули в калюжу. Лайка, крик піднялися страшенні. Дехто встав, дехто брьохався в калюжі. Старенький лежав, підгорнувши голову під себе, і, вхопившись рукою за в'язи, стогнав. Паничі кинулись до його, вхопили, підвели. Він, як підстрелена пташка, водив жалібно головою, не міг держати її прямо: скручені були в'язи. Швиденько посадили його паничі знову на хурку й помчали назад на гору.
Се був Іван Микитович Ливадний. Змандрувавши багато світа, прибився він в губернію й знову став на службу. Хоч і знали всі його порок, отже держали на службі як старого чоловіка та ще й скрипача, котрий у п'яній кумпанії часто й густо тішив їх своєю грою.
Івана Микитовича відвезли в шпиталь, де він третього дня Богові душу віддав. Перед смертю все кликав Наталю й корив прокляте єри, що воно і його, і її вік загубило. Сиділка, що доглядала його, дивилася на ті страшні муки, слухала його божевільні речі й, зітхаючи тихо, промовляла: "Упокой, Господи, мучену душу!".
Його покарбували, потім зшили й поховали. Ні одна сльоза не впала на його могилу на чужій чужині, ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про його товариству: "А шкода, братця, що немає оце старої лисої собаки! Як би він заграв нам!" І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства.
Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.
1874