— Угадайте, що я роблю?
— А що ж ви робите?
— Блохи трусю! — одказує сміючись Наталя.
— А я до вас зараз увійду.
— Не йдіть, не йдіть, не пущу! — кричить Наталя, придержуючи клямку. Іван Микитович усилковується... Се зразу відчинилися двері. Наталя спрожога одбігає насеред хати і заливається дзвінким реготом... Вона брехала, їй тільки хотілося, щоб Іван Микитович увійшов до неї в хату, щоб пожартувати, посміятися з ним.
А то попросе вона його заграти що-небудь. Іван Микитович бере скрипку й почина грати... Аж хата розлягається та туже, аж стіни потемніють та насупляться, як заведе він жалісливої. Наталя сидить, слухає, і по личку примітне, як та гра проймає її серце: уразливі смуги проходять по обличчю, то зблідне вона, то зашаріється, то сльози заблищать на довгих віях, от-от упадуть, от упадуть! Наталя зітхне глибоко та важко, сльози розійдуться по очах, умащуючи її білі блискучі білки.
Іван Микитович потроху переводе на веселішу, дрібнішу... Що не вдарить по струні, личко Наталі неначе хто водою збризне, в розумних та задуманих очах зажевріє іскорка відради й розіллється по виду молодою та втішною усмішкою; уже в неї й пальці на руках заходили, вибиваючи на колінах такту під ігру, і жижки в ногах здригнули... Понісся танцюристий козачок або дудочка, і Наталя, схопившись, вибиває ногами... Се зразу кидається на Івана Микитовича, лоскоче його, валить на ліжко, і регочуться, сміються обоє...
— Хто вас навчив так грати? — загадавшись, питає якось раз Наталя Івана Микитовича, сидячи поруч коло його. — Сказано, скрипка та мов словами вимовляє, сльозами виливає, до самого серця доходить!
— Сам вивчився. Хіба ж ви не знаєте, що я, у вас живучи, й скрипку купив і учився?
— І дасть же Господь такий талан чоловікові! Чому ж я нічому не навчуся? Сказано — безталанниця!
— Чого ж ви безталанниця?
— Того, що не вмію нічого, не знаю нічого, не навчено мене нічому!.. І як воно люди читати навчаються? Я б, здається, ніколи не навчилася. А то розверне книжку, дивиться та так і читає.
— Хіба, ви думаєте, трудно навчитись читати?
— Авжеж, не легко.
— То тільки так воно здається, а там усього тільки тридцять шість значків затвердити треба.
— Та й годі? — дивується Наталя.
— Та й годі.
— А там уже й читати все можна?
— Можна.
— Е-е... дурите!
— Hi, не дурю.
— Так як же тридцять шість значків, коли там їх ціла книжка?
— То що, що ціла книжка? У тій книжці всього тільки тридцять шість значків одмінних, а то все однакові.
— Так як же воно так?
— Перестановлюються значки. От, наприклад, ваше ймення Наталя. На-та-ля буде: Наталя. От бачите, тут шість значків, чотири одмінних, а два однакових. І він почав їй розказувати, як зветься кожний.
— На-та-ля... — шептала вона. — На-та-ля... А ваше як?
— І-ва-н.
— І-ва-н...я — Іваня, а не Іван!
— Ну, хай і Іваня. Хочете, я вас навчу читати?
— Справді?
— Справді.
— І я буду всяку книжку читати?
— Усяку.
— І книжку, й писання?
— І книжку, й писання.
— Ну, навчіть... навчіть, паниченьку! Навчіть, голубчику! Навчіть! Я вам, поки мого й віку, дякуватиму.
— Добре, хай же завтра пошукаю книжки такої, та з завтрього й почнемо.
Наталя раділа, як мала дитина. Вона довго не спала ту ніч і все шептала по складам то своє ймення, то паничеве, то товаришок своїх, часом переходила до назви хатнього господарства: лави, кочерги, горшки — і дивом дивувалася, як воно все так виходило і чому вона досі сама до сього не дійшла. Потім зареготалася, сплюнула... "Тьфу! чи я не дурна, чи я не скажена? Діло об грамоті ведеться, а я свої горшки та кочерги туди проваджу! Сказано — дурепище!"
На другий день Іван Микитович почав учити Наталю. Навчання пішло швидко і корисно. Наталя виявляла цікавість і дотепність. Уже більшу половину азбуки пройшли, доходили вже до ы.
— Єри? Яри? — запитала Наталя. — Які яри? Ті, що глину з їх беруть?
— Ні, се літера так зветься. Наприклад, ти — т-ы.
— Е-е, ні-ні... Се ті яри, що у глинищах весняна вода повикручувала, — сумно якось замовила Наталя, не дивлячись ні в книжку, ні на Івана Микитовича, а кудись у вікно далеко, — глибокі, такі глибокі! З боків руді та жовті, а на дні темні, що і не видно... Аж голова закрутиться, як глянеш униз...
— Та годі вам казна-що вигадувати! Нуте, кажіть за мною — єри!
— Не хочу... боюся... упаду,— здригуючи, одказує Наталя.
Іван Микитович здивувався:
— Що се з вами, Наталю? Наталя почала плакати.
— Чого ви? Га? Наталю!
— Чого? — крізь сльози вирвалось у Наталі.
— Чого ви плачете?
Наталя встала й пішла до себе в хату.
"Що за оказія така? — дивуючись думав сам собі Іван Микитович і тільки здвигував плечима. — Що воно за знак? Чи то на добро, чи на лихо? Щось у мене серце, дивлячись на неї, неначе хто в жмені здавив, неначе до його вогню приложив... Гм...".
Іван Микитович узяв скрипку й заграв. Швидко під голос її замовкло його серце, заснула туга, неначе дитина, заколихана матір'ю. Швидко й Наталя, зачувши, вскочила до його весела, безжурна — і сліду не видко було її недавніх сліз; заспівала вона своїм тонким голосом під вигравання Івана Микитовича спершу протяжних, а далі і веселіших, до танців... Вже геть пізно вони розійшлися, веселі та ясні обоє.
IV
На другий день, тільки що світ розкрив свої сонні очі, сонечко глянуло з-за гори на розбуджену землю, як під двір до кватирі Івана Микитовича під'їхала невеличка повозочка парою кіньми. На передку сидів парубок у солом'яному брилі, у чорній товстючій сорочці, у вибійчаних штанях, засуканих аж до колін; обличчя, руки й ноги його були чорні, засмалені, закурені, одні очі та зуби біліли-блищали. У задку сидів панич, ще молодий, одягнений по-дорожньому, літня біла одежа паничева припала пилом, а личко молоде й біле горіло від смаги.
Як коні стали, панич устав з повозки й пішов у двір, а парубок, прив'язавши коней до стовпця, поніс за ним невеличкий сак. У дворі на їх кинулася собака, та, видно, приїжджі не були боязкі: панич палицею, а парубок батогом обмахувалися і сміло чимчикували до рундука. На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.
— А чого вам треба? — спитала вона приїжджих.
— Іван Микитович тут на кватирі? — запитав панич.
— Тута, ще сплять.
— Куди ж до його йти? — знову пита панич, зіходячи на рундук і кидаючи цікавий погляд на Наталю.
— Сюди. Тілька кажу, що ще сплять.
— Сплять! — підбираючись під голос Наталі, передражнив панич і ущипнув її за руку. Наталя одмахнулася й трохи не заїхала панича по виду. Від замаху просоння її зразу сплинуло, лице загорілося гнівом і в чорних очах зажевріли скалочки.
— Ось нуте! Так і дам! — скрикнула Наталя, замахуючи кулаком.
Панич того не чув. Він уже побрався у сіни, а разом за ним і парубок з саком.
Іван Микитович ще спав, як панич увійшов у хату й зірвав з його ковдру. Іван Микитович широко розкрив очі.
— Петро! — скрикнув він, схоплюючись. — Де ти взявся?
— Іване? — промовив приїжджий, і кинулись один одного обнімати.
— Сідай же та спочивай, поки я вдягнуся та умиюся, — каже Іван Микитович.
— Та й мені з дороги треба умитися... Ще десь мій машталір з саком.
Панич кинувся до дверей, а парубок у двері.
— Ага, сюди, сюди! Став отут коло печі... Парубок поставив сак і мав був іти.
— Постій, Грицьку. За те, що віз бережно, на тобі на могорич, — промовив панич, даючи парубкові копу з шагом.
— Спасибі вам, — подякував той, низько вклоняючись, і вийшов з хати.
Паничі почали чепуритися, вмиватися та прибиратися. Прибравшись, вони посідали коло столу, зажидаючи самовару, й почали розмову.
Приїжджий був середульший син Ливадного, старший від Івана двома роками. Глянувши разом на обох, не можна б було нізащо назвати їх рідними братами, одного батька, однієї матері. Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощокий, при здоров'ю — воно у його так і грало, — і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.
— Яким же се ти побитом, брате, завітав у наші краї? — питає Іван Микитович.
— Довга річ, брате, усе розказувати. Приїхав у суд по ділу. Коли виграю, заживемо на всю губу, коли ні, то пропаду, як собака. Діло ведеться за двадцять тисяч, що зазичила у мене одна пані.
— У тебе зазичила? — розкриваючи широко очі запитав Іван Микитович. — Де ж ти взяв таку суму?
— Та вже де не взяв, то моє діло.
— Та як же? Та що ж? Я нічого не второпаю!
(Продовження на наступній сторінці)