«Морозенко» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «Морозенко»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось він добіг уже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь Пилипкові, темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною, закутаною снігом головою... Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б'ється, дух запинається в грудях. Він зостановився.

— Морозе, Морозеночку,— замолився він тихо.— Пусти мене до хрещеного батька. Я тільки до його одного піду посипати і, що випосипаю, віддам тобі половину.

Недалеко від його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.

— Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе — і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.

— Пу-гу-гу-у-у! — застогнав пугач серед лісу, а Пилипкові здалося, що то загукав Морозенко: — Не пущу!

— Бач, який ти лихий та недобрий!.— почав докоряти Пилипко.— І що б тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим протопити в хаті. Пусти, голубчику!

— Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! — знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лісі роздалася.

— То ти тільки вмієш реготати? — скрикнув Пилипко.— Так не боюсь я тебе! — і, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.

Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й потурбується про твої недостатки.

Не встерігся знічев'я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив Пилипко, скільки разів приходилося йому падати й набирати снігу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь! Сніг він отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його підганяє. Ліс перед ним мов вироста; він давно вже вскочив у його і повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опік, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі рученята та й знову підтюпцем далі.

0сь він вибрався на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона, чиста та біла, лежить собі, відпочиває під холодним снігом, і тільки зірочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими іскорками. Де се він? Куди забрів? Скілько разів доводилося літом бродить йому по лісу, а він не припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхів'ями, пообтикав невеличкі полянки поміж деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває. Певно, се його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?

— Сісти лишень тут і собі та відпочити,— промовив голосно Пилипко.— Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.

Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому.

"Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись",— подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.

Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха...

— Відпочину та й знову піду, хоч світом доб'юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А тепер... ні! не боюсь... не страшний.

Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все перед ним освітилось.

Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята; та ноженята, наче волос, тоненькі.

— Годі нам спочивать! — гомоніли.— Швидко світ буде, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! —І почали ставати одна до другої спиною.— Разом! — хтось гукнув. Руки посплітались, задні посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх,— і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило! "Та й проворні які",— подумав Пилипко.

— Буде! погрілись! — хтось крикнув.— Давай танцювати, нашого гостя дивувати! — Якого? — хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити.

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Якби-то нам жениха...

Невеличкого, малого,

Хлоп'яточка молодого!

"Дивись, ще й глузують!" — думав Пилипко. А вони кругом його, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.

— Шкода, що немає музики! — знову чує Пилипко.— Де в гаспида подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п'яниця, буде рутити!

Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка, заспівали:

Вставай, вставай, п'яниченьку!

Годі тобі спати.

Заграй ти нам на скрипоньці,

Дай потанцювати.

Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи.

— Прочумайся, п'янице! Ач, як розіспався! — кричать до його сніжинки.

— П'янице! — огризнувся цвіркун.— Який я п'яниця? Ви мене напували, чи що?

— А від чого ж спиш?

— Від чого? Сон найшов!

— Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!

— У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя, то там такого гостей зібралося, що й протовпитись ніяк. Цілу ніченьку гуляли. Музика тне, а всі танцюють.

— От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.

— А плата буде?

— Буде.

— Яка.

— З інею водиця цупка.

— Подавіться ви нею! — скрикнув цвіркун, сплюнувши.

— Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!

— Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати.

І, надимаючись, він почав:

Цвірінь, цвірінь!

Якби теплий черінь

Та гаряче просо,

То спав би я й досі!

А тут мені холодно,

Жити мені голодно.

Бух!

Піти надіти кожух.

І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.

— Дивись, які тут дива! — промовив чи подумав Пилипко.

— Ще й не такі побачиш! — хтось до його обізвавсь.

Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:

Се наше Віхало йде

Та музики за собою веде! —

скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп'ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп'явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеєм крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, підіймалася вгору.

Віхало! Віхало!

Наше любе Віхало!

Прийди ти до нас

Звеселити нам час! —

все кругом пищало, верещало, гуло.

Аж ось з'явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів'я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.

(Продовження на наступній сторінці)