Шкандибиха (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!.. Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п’яниць та волоцюг напустити маєш? Ні, не буде сього!
Наталя (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чужого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємо! От і знайте! Ходімо, мамо. (Узявши матір під руку, виходить з нею).
Шкандибиха (услід їй). Чи бач? погань? Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина). Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!
Карпо (дивиться поперемінно то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи!
Виходить за матір’ю.
1 дівчина (регоче). От тобі посватали та й розсватали!
3 дівчина. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!
2 дівчина. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі).
Василь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?.. Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного!.. Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина — Шкандибенко розставляє тенета на Наталю… І мати — туди… Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати… А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх — достатки!.. А де зони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячи руки, їх добували?.. Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скільки людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!.. Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати… Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!.. Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе).
Заслона пaдa
СПРАВА ДРУГА
У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву — вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.
ВИХІД І
Маруся сидить на лаві біля столу, шиє.
Маруся (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І нащо я його шию, кому вишиваю? (Задумується). Ох, важко як!.. Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в’ється, а на душі — наче пугач стогне… Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання… Його мати й слухати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б віддала; а Наталя — Василя кохає… От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!.. Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?.. Дука, багатир… і вона у розкошах зросла, у достатках викохалася… То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла… Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері… Ніт же! запав їй у око той Василь… А Василь що? — приймак! У Василя що є? — нічого… І в його нічого, і в неї — нічого… Що ж воно буде?.. Ні, не під стать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі… І Василеві не такої жінки треба. Йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки зачепити, на ноги стати… От якої йому жінки треба!.. І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачать… Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його — як сестра, поважаю… Одно тільки слово скажи він батькові і… були б ми до віку вічного щасливі!.. Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором так сором!.. Добре, що ніхто не чує, не баче; а то б сказали: отто дівка! (Задумується). Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити… Краще шити. (Береться за шитво і стиха заводе пісню).
Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночі!
Увіходе Шкандибенко.
Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?
Маруся. Немає… Нащо тобі?
Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).
Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.
Карпо. Шкода.
Маруся. Що ж там таке?
Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?
Маруся. Сорочку вишиваю.
Карпо. Кому?
Маруся. Парубкові.
Карпо. Якому?
Маруся. Та вже ж не тобі!
Карпо. А якби й мені?
Маруся. У тебе є та, що пошиє.
Карпо. Хто ж мені пошиє?
Маруся. А Наталя?
Карпо (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!
Маруся. Попроси, то й пошиє.
Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.
Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.
Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!
Маруся. Чого: вже?
Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.
Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?
Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.
Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.
Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!
Маруся. Що ж видно?
Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!
Маруся. Кого?
Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!
Маруся. Авжеж, не знаю.
Карпо. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.
Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.
Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?
Маруся. Якого Василя?
Карпо. Вашого!.. приймака… Щоб йому…
Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!
Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?
Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!
Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.
Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!
Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.
Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.
Карпо. А Наталя не кохає Василя?
Маруся. Авжеж, ні.
Карпо. Кого ж вона кохає?
Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.
Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.
Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.
Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?
Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?
Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!
Маруся. Що ж я таке?
Карпо. Ти… друга річ… Ти — доступна… а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме, — язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!
Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, — Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, — у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!
Карпо (радо). Е-е… їй-богу?
Маруся. Що ж л тобі брехати буду?
Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?
Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму.
Карпо. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.
Маруся. Як же я тобі поможу?
(Продовження на наступній сторінці)