Що скажеш? Мовчиш уже. А тут, дивись, дитина розкричиться, візьмеш його погодувати... Чим? Сама нічого у рот не беру — де ж те молоко візьметься?.. Візьмеш шматок черствого хліба з остюками, нажуєш, розмочиш тепленькою водицею, замотаєш його в ганчірочку, ткнеш у рот — на, мов, їж та мовчи!
А настане ніч, то чого тільки у ту ніч не передумаєш, чого не перегадаєш? Та все якесь у голову лізе таке неподобне.
Найпаче пам'ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я... Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна... Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем... Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування — все-все, до самого непримітного... І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі — гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі — жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі — зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, — не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь; далі — як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки... І став він перед моїми очима, він з товаришем... їх розмова... регіт... страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала... Дивлюся на дитину — лежить, рученята згорнуло... Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають... І здається мені — він коло мене, до мене руки простягає... От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна — хап дитину за горлечко... Як скрикне воно на всю хату, як лелесне — аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю… "Цить, цить,— кажу,— щоб хоч ті не почули".
Так пролежала я аж два тижні. Бачу, усі наші немов подуріли... Дядина і не дивиться, діти, знай, Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс...
— Цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!
Як мені все те було слухати? А тут ще й дядина:
— Доки ти, — каже, — будеш лежати? Лежати прийшла, чи що, до нас? От уже, слава тобі, Господи, третій тиждень пішов, як ти хворієш, на гарячку лежиш, без пам'яті хліб їси!
— Бодай, — одказую не стерпівши, — кожному так, то, може б, тоді й мені віри дойняли.
А тут і дядько обізвався:
— Що ж ти, умирати прийшла до нас, чи що, та ще й з дитиною?
— Хіба ж, — кажу, — я у вас не заробила того, щоб поховати, як умру?
— Який твій заробіток? От заробила лежачи...
Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й пала зразу.
"Господи! — думаю.— Або смерті дай, або здоров'я!"
Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи — ні, не зможу.
Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п'яніший землі.
— Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! — Та до мене.
— Постійте, — кажу йому, — за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!
— Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!
— Я піду, — кажу йому. — Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.
— А їла що? А годували ми тебе дурно? — присікалася дядина. Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.
Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.
— Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся! Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.
— У волость, — каже, — треба жалітися.
Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:
— Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися як слід.
Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.
— Не дали, — каже. — Мало, — каже, — вона у нас то сього, то того переїла та перевела — не дамо!
Сиджу я та плачу:
— Бодай вас, — кажу, — черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з'їла!
А сусіда:
— Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.
Послухалася я, одяглася у другу юпку — сусіда, спасибі, дала своєї, — завинула дитину й пішла.
Волость від нашого села верстов з п'ятнадцять буде... Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду — насилу ступаю... Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять — їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей — що ж ти там висмокчеш? — порожнісінько!.. Притулиться, чи смокче, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!
— Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?
Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.
От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, — звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем... Чую — і очі горять, і лице палає, руки, ноги — все-все; у роті — хочу проковтнути — слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з'їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить... От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти — та й село... Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую... От уже й на міст зійшла...
Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги... чую — от-от упаду... Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю... Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять — то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні... Ось наче що осіяло... І стала передо мною велика-велика хата, а музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають... Усюди столи, на столах напитків, наїдків... Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся — се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев'язана, і я коло його... Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя...
"Дивись, — кажу йому, — яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу..."
Подивився він на дитя...
"А ке лиш, я його подержу", — каже мені, протягаючи руки.
Я подала...
Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую — сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю...
Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула.
Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.
Гуменя того монастиря, де я була, казала: "Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, — каже, — лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої".
Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною.
І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...