В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій — жовтіло пшоно. Ген — аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя — одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
— Здорові були! — привітало його товариство. Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
— Здорові.
— Що це ви, дядьку, недужі?
— Ох! бодай не казати! — і безнадійно махнув рукою.
— ТІ То ж у вас болить?
— Та все болить…— Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки.— А найбільше руки, — передихаючи, вимовив він.— Ще хоч би не сі виразки, — і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися.— Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече — так болить. Пальців не можна зігнути… О-ох! — Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
— А де ж ваші?
— Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?
— Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. "Чи не можна б у вас риби добути?
— Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, — господь його знає! Колись було закинеш раз невід — насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив — те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя. Ще хоч би здоровий був, а то — от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік — дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.— Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.
— Нащо се? — спитався той.
— Візьміть, дядьку; на ліки буде.
— Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося — мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
— От, і наші ідуть, — сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
— Жук! — скрикнув Петро.
— Петре! — придавив Жук — і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
— Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане! — казав Петро.
— Отак, як бач. Рибу ловимо.
— Братця!— гукнув Петро до своїх.— Мій давній товариш — Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня, захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, — посідали кружком недалеко від багаття — і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували, і розказували. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели між собою розмову.
— Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? — питає Жук Петра.
— Як і всі.— А ти ж?
— Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі… — Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала…— повідав Петро.
— Не вона одна плаче на сьому світі, — журливо одказав Жук.— Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?
— То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.
— Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
— Не так, Петре, — почав знову Жук журливим голосом, — не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?.. Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує — правда! Та де ж йому її узяти, коли йому й хліба не стає?! А що до душі та до серця, — то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з цим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані, був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер-от — рибалкую…
Що ж тебе сюди привело?
— Сюди?.. От ви й в Києві живете і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?.. Коли бачу — кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ — вам немає діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тілько закон про оренду озер та затоків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?.. А, подивився б ти! скільки-то рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, йшла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони "духом предприимчивости", коли б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували — і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: "плати за воду!" Чув: за воду?! Хай так… Склалися гуртом собі — платили! Чого б, здається, більше? Ні, знайшлися такі, що заздро дивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем, або з юшкою. А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім'ї! — чи не сталося там чого з чоловіком або батьком? чи не ковтнула його чорна дніпрова хвиля?.. Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь — йому й заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді, — може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов, а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші, — іди поміряйся з ним, а немає — здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я; держу, підучую боротись, — та не знаю, що з цього вийде… Поки що все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?
— Я? я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, — думка колись виводити.
— Писателем хочеш стати?
— Еге ж. А ти як думаєш про се? Жук скривився, почухався.
— Ти не згоджуєшся? — спитав Петро.
(Продовження на наступній сторінці)