А потяг летів, гукав над нічними просторами. Хлопці надаремно чекали в ящику Матроса. Черв'як лютував, лаявся, кляв Матросову нерозважність, як і нерозважність Масликову. В розщілини до них почав просмоктуватись холодний світанок. В цей час Матрос прокинувся на даху вагона й здивованим поглядом обвів ясні ліхтарі, людей, що метушилися внизу, і камінні будівлі вокзалу. Потяг стояв на великій станції. Приїхали? Матрос довго пригадував собі, що трапилось, потім помацав голову. Картуз десь зсунувся, і його занесло вітром. На маківці ковтун чуба злипся і зашкаруб. Голова трохи боліла, та про неї! Матрос пригадав усе. Маслика немає. І невідомо, де він випав.
Коли за кілька хвилин мандрівники зустрілись на столичному вокзалі і Черв'як схопив з радості Матроса за голову, той слабо ойкнув і відтрутив Черв'яка.
— Нема Маслика ніде.
Хлопці принишкли, забігали очима, ховаючи їх один від одного. Почулося сопіння й суворе підшморгування носами.
— От... нещастя... Схотілось йому... І де він випав, чудак?
І ніхто не міг їм сказати, що Маслик через свою нерозважність подорожував "на ресорах" тільки що кілька сажнів на вокзалі, коли рушив потяг і його протягло по землі, доки витримало старе лахміття його сорочки. Знівеченого, обдертого його відпроваджено до моргу.
Хлопці мовчки, сердито спльовуючи вугіль і протираючи запорошені очі, посунули в незнайоме місто.
VI
Альоша прокинувся від нестерпучої задухи. Вкритий чимось важким, він заснув після нападу й тепер не міг зрозуміти, де він є. Скинувши з себе лахміття, що не давало йому дихати, він підвів голову й помітив, що лежить на підлозі майже посеред кімнати. Ніби хтось змісив йому тіло підборами — так воно йому боліло. Язик розпух і щемів, і коли він поворушив ним, то помітив, що він прикушений і що в роті є ще солона густа кров. Надаремно він силкувався пригадати собі докладно те, що з ним трапилось. Події проступали ніби в тумані. Він був стратив притомність, але ж він знає, що довго кричав, лютував, що в нього були якісь думки, а тепер їх немає. Тепер знову — туга за Матросом і нічого більше...
У помешканні було тихо і темно — мабуть, це вже ніч. Часом непевна смуга лизне край вікна — то ліхтар на вулиці, розгойданий вітром, кидає на будинок клапті світла.
Альоша почув чиюсь стриману розмову.
— Диви. Встає... — шепотів один.
— Справді! А що він робитиме? — злякано питав другий.
— Хто ж його знає. Божевільні, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навіть порізати хотів усіх.
— Ну? Та й що?
— Та, звісно, не вдалося.
— Повтікали?
— Ні, чого повтікали? Ножа не було, а він з дрючечком... "Поріжу" — кричить...
— То це маємо клопоту...
— Чого? Цей не дуже страшний. Він ще не дійшов до точки.
— А як дійде? — стривожено запитав голос.
— Ну, як дійде, то звісно. Тоді вже все може.
Альоша слухав цей шепіт і відчував, як йому холонуть пальці. Здалося, що серце перестало битися.
— Це він, як почув про Матроса, так відразу бах — з ума! — продовжував перший.
— Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий.
— Звісно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся.
— Ну?
— А ну да. Бо я вже ляканий. Мені наплювать.
Раптом Альоша все пригадав: Глухий їздив пізнавати Матроса, а вони всі чекали на нього довго, до самого вечора. Потім Глухий повернувся й розповів...
Йому стало холодно. Задріботіли зуби, тоскний біль здушив йому голову. Альоша намацав свій матрац і ліг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути таємничого шепоту. Він не міг уже заснути. До ранку йому дзвеніло в вухах і стискалося серце.
Встав він блідий, з холодною вогкістю на чолі, з очима запалими й смутними. Товариші уникали з ним зустрічатися. Його вигляд лякав їх, і вони, зібравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бік швидкі, тривожні рухи.
Таракан покликав його до себе і, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою.
— Тебе доведеться в лікарню, — сказав він до Альоші. — Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цілий будинок.
— Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як і вони. Я ні в чому не винний. На мене тільки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, — відказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, різко. Він кидав слова просто в лице Тараканові, стоячи перед ним близько, на один ступінь. В його рухах помітно було загостреність і недоцільність. Раптом він змахував рукою або швидко повертав голову до дверей, ніби хто кликав його. Потому знову повертався до Таракана, і в очах йому з'являлося нетерпіння, наче він не переконався, що його ніхто не кличе. Раптом на півслові уривав розмову, застигаючи поглядом на вікні або на Тараканових вусах.
Таракан відпустив його, хитаючи головою, і звелів хлопцям назирати за ним. Та він ніби заспокоївся, ніби сховався в самому собі і ні до кого не говорив ні слова.
Щодня перед будинком з'являвся Чорний. Впустивши голову на пішохід, він обходив будинок кілька разів, наче задуманий дозорець, поглядаючи іноді на ворота своїм червоним, стомленим оком. Часом звідти летів камінь. Чорний, не повернувши голови, відскакував на три ступні вперед чи вбік, потім повертався, нюхав і, переконавшися, що то не хліб і не маслак, який би можна було потримати в зубах, знову відходив і поглядав на ворота.
Альоша не барився і, як тільки помічав його, зараз виходив, і вони брели десь на вільні мандри. Іноді Альоші щастило щось приберегти для Чорного з об'їдків. Тоді обидва раділи й довго бродили в доброму настрої. Якби це був ще Матрос, їх було б тоді троє, то й можна б покинути будинок, де так невесело жити...
Думати про Матроса для Альоші стало постійною мукою. Всі прикмети, що їх розповів Васька Глухий, ніби не говорили, що загинув саме Матрос. А проте сумніви, страшні, болючі, не давали йому спокою.
Так проходили дні. Небо вже переставало бути прозоро-синім. Воно обважніло, спустилося нижче над містом і, ніби вкрите пилом і завіяне сірим туманом, почало пускати на землю непривітну вогкість. Ранки стали холодні. На бруку довго не висихала вода, а часом починав падати різкий дощ, студив холодний морський вітер. В будинку стало холодно спати. Хлопці придумували присовувати на ніч матраци щільно один до одного й спали, гріючись власними спинами. Тільки Альошин матрац залишався, як і раніш, одинокий біля дверей.
Одного дня Васька Глухий заявив, що сьогодні виписують Пувичку. Він сам пішов за ним до лікарні, і через кілька годин вони повернулися до будинку вдвох, веселі й горді, бо Пувичка тепер мав що розповідати й чим хвалитися перед товаришами. По-перше, йому зашивали живіт кривою голкою, наче лантух, а він потім пальцями повидирав ниточки, бо він не дурень так швидко піти з лікарні. Там він спав, як герой, на справжнім ліжку, укривався ковдрою, їв добрий суп із білими сухарями, потім різну рибу, молоко й інші пундики, що й не снилися хлопцям у будинку.
Пувичка несподівано з'явився на порозі будинку і постояв хвилинку, доки на нього звернуть увагу.
— Ну, ось і ми, — сказав він, поглядаючи на товаришів.
— Пу-у-у-вичка! — роздалось по кімнаті. — Пу-у-вич-ка! Диви, як не репне!..
Він стояв тепер, як колись Матрос, заклавши руки в кишені й граючи спокійним презирством.
—Пошти, — вимовив він так, як колись вимовляв Матрос. — А які тут у вас новини?
Потому він явився до Таракана й вислухав від нього те, що той казав усім хлопцям, ще як приймав будинок.
Цілий день Пувичка розповідав хлопцям про своє життя в лікарні. Які він там виробляв штуки! Ніхто б того не зробив.
Наприклад, він завжди збивав собі перев'язку. Через те рана дуже довго не гоїлась. Лікар навіть загрожував зв'язати йому руки, та Пувичку не злякаєш. Потім він брав у хворих хліб, і ніхто не міг його спіймати, взагалі там було багато цікавого. Хлопці слухали його з заздрістю, що одверто горіла їм в очах.
У цей час прийшов Альоша. Пувичка помітив його в дверях і зупинився на півслові. Якусь мить усі з цікавістю дивилися на них, чекаючи, що буде. Потім Пувичка цвіркнув крізь зуби:
— Здоров. Чого дивишся? Не пізнав, може?
Альоша нічого не відповів, ніби не чув привітання.
Він пройшов у свій куток. Сів на Матросову скриньку.
Пувичка зморщив носа.
— Припадушне... Ще й мовчить. Зануда.
Альоша дивився в вікно, ніби це не до нього. Вид йому був блідий і надто спокійний. В очах горіла німа рішучість: хай там що, він не скаже ні слова.
Пувичка підійшов, став до нього боком і подивився через плече. Альоша витримав той погляд, навіть куточки губ рухнулись з презирством. Це сталося несподівано і всіх дуже вразило. Пувичка почервонів; щоб заховати ніяковість, він кинувся до свого картуза, дістав звідти недокурок і встромив собі в зуби.
— В кого є сірники? — голосно запитав він.
— У мене є, — сказав Васька Глухий. Але Пувичка не чекав, що сірники знайдуться, і не знав тепер, що робити, бо закурити в кімнаті він боявся.
— Або ні, хай пізніш, бо я недавно курив, — сказав він, ховаючи недокурка.
Посмішка знов пробігла по Альошиних губах. Та Пувичка вже одвернувся, не бачив її. Він пробурмотів погрози на адресу свого ворога і стис свої тонкі, синюшні губи.
(Продовження на наступній сторінці)