На другий день по розмові попа з Аницею зайшла зміна в дотеперішнім житті кобилячім: доовіта прийшла Аниця з батогом. Заки Петро, попів наймит, пішов до колешні та вивів Галену, та запряг до старого воза, Аниця вимучила через руки в попа лева, сіла на віз, узяла віжки в руки та й займила. Сухоребра Галена неначе чобана пішла: її зад пересовувався з боку на бік. Мухи роєм кинулись на неї, а вона спустила вуха та лиш хвостом іноді махне, гей від нехочу. Принеслася якось перед Іванову хату, стала та й дожидає, заки ґазда вийдуть із хати та примістяться на возі.
Аниця виводила Йвана, як старця: лице його почорніле застелилося сивими пишками, очі запалися, ноги не служили, а до того, Аниця одягла його в старий дірявий сардак, підперезала перевеслом із околота та й веде босого. Сама Аниця, наче його донька (лиш трохи поблідла), убралася в новий, великодній сардак, у пере-мітку та й у чоботи (усе своє придане). Чоботи, правда, не були лишень її, але Йванові. Через літо вони дурно стояли, зате взимі ішли або на Аницю, а тоді Йван дома сидів, або на Йвана, а тоді Аниця в хаті лишалася. На возі Аниця за погонича сіла спереду, а Йвана примістила іззаду. Він уполовині сидів, а "половині лежав; ноги його були накриті старою веріткою.
Гонить Аниця сліпу кобилу, кобила сопе, як три міхи, шпотається та ступає непевно, як коли би земля мала під нею провалитися. Бо то воно не штука говорити: цей їде сліпою кониною, той їде сліпою кониною, але як їде? Тут треба в сліпу кобилу перекинутися та пізнати, що вона собі гадкує. Отож вона йде, нічого перед собою не видить, лиш темноту і темноту, та й здається їй, що вона десь на кінець світу зайшла, що далі вже землі не стає. Так вона, заки ступить, то все трібує — є ще земля чи вже ні? Отак кобила випробувала, що земля є аж за село, а тут — западається; тож вона, небагато гадаючи, бере та й стає: от уже,— міркує,— від'їхала-м своє. Та тут Галену як уперезав батіг по крижах, то на ній аж шкіра стряслася: не знала, дурна конина, що тут не земля западається, але гора починається, так треба спускати. Аниця піймала ціпко віжки та й держить, аж подається назад. Кобила штульгук-штульгук, звернула з дороги та й беркиць в окіп! І ні гадки вставати: наткнулася мордою на траву та й гризе, аж грузею заїдається. Що Аниця бідкається, що в'єкає, що січе кобилу,— ані суди, боже! Скочила вона до крайньої хати, упросила добрих людей помогти: здоймили Галену на друках, та й гайда в божу путь. Аниця вже не сідала, але вела конину в руках. Отже, їзда не дуже борзо йшла, бо Галена тягне, кілько тягне, а нараз стає собі, як молода на весіллі, робить із себе кавулю, згинає шию вбік, дістає мордою аж до задньої лопатки, гризе та й клацає зубами. Дарма, що до міста була несповна миля, вони приїхали там десь в обід.
У місті майже нічого не зорудували в хосен Івана, а тільки довідалися, що за лева ліку не найти. Лікар узяв за оглядання 70 кр. та й записав рецепту. Аниця гадала зразу, що то ліки, що ту картку має Іван проковтнути, та й запиталася лікаря, чи то з хлібом із'їсти, чи з водою випити. Але, як їй лікар роз'яснив, що це, каже, лиш такий квиток, а на нього в аптеці ще треба ліки брати та й то ще за них заплатити, тоді Аниця привела Йвана д возові, посадила його ззаду, сама сперлася на полудрабок та й трохи не з плачем проговорила:
— Я цього надіялася; скоро піп справляє, то вже воно щось не так. Йому, бачу, мало, що в нього каса позичкова, але ще хоче з кождої хати по дві шістки на якусь ніби читарню.
Із цею читальнею, що за неї набилює Аниця, отак було: жалувався раз піп перед попадею, що таки вмру, каже, з нудів. Тож попадя нарадила йому, щоби заклав у селі читальню, то все буде розривка. Піп зараз-таки в неділю оповістив у церкві, що най кождий мужик зложить по 20 кр., то заведуть собі читальню, дуже хосенне діло і богу миле. Одначе згоді покинув ту гадку — раз тому, що вліті ходити би, а друге: відрадив йому дідич.
Вертаючи додому, Аниця не втерпіла та й повернула на друге село до знахарки. Знахарка, славна баба при полозі на цілу околицю, обізріла Йвана та й запиталася про причину слабості. Йван було хотів говорити, та Аниця не дала:
— Ви,— каже,— мовчіть, я сама. Вони в мене маломовні, так уже, бачу, змаленьку. Слабі вони й до роботи й до бесіди неговіркі.
Тепер Аниця стала розповідати геть усе від свого подружжя. Скільки раз і Йван хотів до бесіди своє слівце втрутити, то Аниця все казала йому мовчати, а сама до знахарки приповідала: вони в мене маломовні.
З тої бесіди довідалася знахарка, що Аниця віддалася за Йвана тому, що її кревні радили, бо парубок, казали, їй не лучиться, а за вдівцем, дасть біг, може, й чого доробиться. А Йван, маломовний він та й слабий до роботи, тілько робить, що знемагає раз у раз. Та Аниця й на це не жалувалася би, але в них є хатчина та й помірочок, то не тілько цього хісна, кілько корово-дів за податки. Давно вже Аницю гадки збирали на службу, так же жаль покидати усе: хоч маломовні, та щире в них серце. На щастя, дітей у них нема. Та хоч вороги й підоймають їх на сміх, що це дєдя з донькою жиє, хоч гірко їм хліб приходить, то вона все собі не міркувала би, лиш коби не слабість. А то й оноді,— тут Аниця розповіла за таргани.
Знахарка вислухала, вислухала все дочиста та й:
— Не бійтеся,— каже,— воно перейде. Це, відай, на пропасницю заноситься, але бог помилує, перейде. Нате вам це зілля, киньте пучку до окропу та й дайте на ніч напитися — на поти. А я би вам, любко, таки радила на службу, тепер, однако, далі по роботах, у нашого професора нема наймички, там би вам було святе життя.
Іван та й Аниця згодилися: повернули до професора, та й за тиждень Аниця мала прийти на службу.
VII
Минув тиждень, Іван понадвірку походжає... ба ні, то так було:
Сонце стояло над заходом. Освітило жовто Иванову хату, Йванів пліт, Иванове паця та й Йвана самого, що сидів на приспі та й сокотив паця, аби до хорім не забігло.
— Ти,— говорив Иван до пацяти,— пасися чемно, та й не будь пацям: не пхайся, де тебе не просять.
Аниця за той час віднесла попові пшеницю. Це за кобилу та й за того лева. Аниці лучилася добра служба, тому Йван віджалував пшеницю.
Та з попом нелегка справа. Він, як учув, що Аниця задумує, так таки трохи не сказився. Та й мав за що: тут; Аниця присягала, що відробить та на толоку ходитиме, а то — приносить збіжжя. Піп прямо не міг цього порозу м іти:
— Як таки? Плакала, благала, та й обдурила! Гей, люди добрі, де ж тут уже правда на світі?! Тут набезпечне хтось проти усього святого бунтує нарід, а він без того дикий!
Дарма, що літо: отець Кабанович виготовив на ту тему допис до "Діла". Незабавки вийде.
Дістала там Аниця, що дістала, але збіжжя лишила^ та й вернулася додому. Застає Йвана на приспі.
— А що казав піп?
—' А що ж би? Казав,— каже,— що мужик крутнею жиє.
— Неправда! Не крутнею мужик жиє, а знаєш чим?
— Чим? Хіба правдою!
— Де там правдою! Ні правдою, ні крутнею мужик не жиє, а знаєш чим?
— Чим?
— Лумерами, коли хоч знати.
— Як? Якими лумерами?
— Такими!
— Що це ви вигадуєте? Якими лумерами?
— А ось як: кождий мужик має свої дев'ятеро луме-рів. Перше лумеро — мужик оре; друге лумеро — мужик волочить; третє лумеро — мужик сіє; четверте лумеро — мужик жне; п'яте лумеро — мужик в'яже та й звозить; шосте лумеро — мужик молотить; сьоме лумеро — мужик віє; осьме лумеро — мужик несе... ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро — мужик несе, де кажуть; друге лумеро — мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!