В Москві, на площі дорогій,
У сопок першім з темних піль
Вихрила сніжна заметіль.
І вітер б'є, і сніг несе,
І на Можайському шосе
Стоять за танками в імлі
Фашистські чорні патрулі.
Мене бажання привело
Уздріти ленінське чоло,
І серце опалив, повір,
Заплющений могутній зір.
— Товариш Ленін, скоро злам?
Товариш Ленін, трудно нам!
Чи скоро наш удар, чи ні?
Бо дні пливуть, жорстокі дні,
З Дінця й Орла до фінських хат
Не спить солдат і жде солдат,
Товариш Ленін! —
І тоді
Розверзлись сутінки бліді,
Із чорних ночі берегів,
У морі сивому снігів,
На площі Красній, між алей,
Як броненосець, — Мавзолей
Поплив у бій. І на крилі,
Над центром рідної землі,
У небезпеки на краю,
Піднісши руку вдаль свою,
Стояв живий наш Ленін. Я
Збагнув усе: одна сім'я,
Народів братство вікове
За ним, як мур, стоїть, живе.
І крикнув я через фронти:
— Товариш Ленін, де пройти
Полку моєму в пломені,
Якими бути нам в ці дні? —
І чую на передовій:
— Солдате вірний, зрозумій:
Будь, як народ. — І троє слів
З тих пір у серці я лелів,
Як мрії золоту ріку,
Ношу й нестиму на віку
До крайніх днів.
— Брати мої,
Я знаю, ви пройшли бої,
Цих троє слів і вас вели
Крізь ночі й огненні вали,
Цих троє слів і в вас живуть,
Найвищим щастям стелять путь.
Чи так?
— То так! — і з-за стола
Синів ця думка підвела,
Як світле сонце. Сироту
Один привіз, другий — святу
Любов велику, третій — плід
І зерна дружби в дні побід.
А всі разом у дні круті
Найвище щастя у житті.
Так, як народ наш — принесли,
Бо з ним і мріяли й росли.
Четвертий вів:
— У хвилю злу,
Смертельно ранений, в пилу,
Я умирав не раз вночі,
Надії згублені ключі
Всихали в серці. Троє ж слів
З огню ночей і з тьми полів
Скресали іскрами в жару:
Будь, як народ. І не помру...
Стрічав людей я в чужині,
В лихій, сумній самотині,
На роздоріжжях вікових,
У безнадії, ледь живих.
Шкуринка хліба їм крута
І день над ними — сирота,
Чому ж ти дивишся, кажи?
Будь, як народі Допоможи...
Я помічав їх звідусіль,
Ділив по-братськи хліб і сіль,
І троє слів у їхній дім
Летіли, як весняний грім.
Я повертався в ранню рань
У рідний край. Куди не глянь,
Руїни тліють, димовій.
О, рідна земле, краю мій!
Коли зів'єш ти саду цвіт?
А троє слів тих — заповіт —
Шумлять, мов зеленню дуби:
Будь, як народ! Надійсь! Люби!
Люби її в тяжкій порі,
Люби при вранішній зорі,
В паланні домен, в шумі нив,
Неси стремлінь її мотив,
Як вічну віру у світи,
Бо іншої не знайдеш ти
Вітчизни милої. Борись,
Умри, а люди, знай, колись
Тебе згадають, як велів.
І знову в серці юмін слів:
Як Ленін будь! Як Ленін будь!
І син замовк. Вечірня путь
Димками віє, з-понад них
В вечірніх зорях молодих
Ширококрилі журавлі
Летять до матері-землі.
ЕПІЛОГ
За вікном курить легка пороша,
В срібні пальці свищуть дерева,
Білими листами листоноша
Многотрудну землю засіва.
В хаті світло сяє, в хаті тиша,
І в сім'ї, при батьківськім столі,
Сирота-хлопчак сидить і пише
Пісеньку про щастя на землі.
Не виходить слово рівно й гладко,
То нічого, — хлопчик не дитя,
Піонерська багряна краватка
Увібрала кольори життя.
В другій хаті пригасає світло,
І скрипить колиска, й ніч глуха,
Сон кошлаті підіймає мітли,
З матір'ю дитину колиха.
— Люлі, мій маленький, люлі, люлі!
І зникає сніг, як зорепад,
Вже весна синіє, вже зозулі
Білим цвітом обсипають сад.
Він шумить, могутній, попід тучі,
Світлокорий в опаді росин,
Так, як руки підвели робучі,
Як гадав про щастя третій син.
Не страшні хмаровища навислі,
Не страшні йому тумани злі,
Сяє світоч ленінської мислі,
На твоїй і на моїй землі.
1947