Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге,
Першу листівку ви мали чи ні?
Її написала я в тяжку недугу,
А зараз поправилась, ліпше мені.
Як мене з дворища в двір гонили,
Знаю від горя найглибшу глиб,
Ви мене сивими б косами крили,
Своїми руками оберегли б.
Ви мені б ложку дали до їжі,
Хоч не їмо ми наварених страв,
Дали б сорочку білу та свіжу,
Ту, що носили прати на став.
Ту, що на вітрі теплім сушили,
Гладили туго на білім столі.
Як ви казали: висмокчуть жили,
Мамо, не жили, — кровинки малі!
Що там від Марка з далекого краю?
Знає він, мамо, хоч де я живу?
В снах його бачу, прокинусь — гукаю,
Правда, і вдень і увечір зову.
* * *
Отак за світанком і день переходив,
За тижнями — тиждень, а там місяці
У даль, як у вирій, пролинули, й подив
І гореч притихли, лиш смуток в лиці
Не стерся, не вицвів, та злоба і сором
Душили на серце, лились через край.
Дивись, Катерино, побратана з горем,
Радянського війська похід виглядай!
Які з Батьківщини вітри задувають,
Якими мотивами снять солов'ї,
І зорі в півнеба не одцвітають,
Життя комсомольського друзі твої.
Підійметься день не співуче, не плавко,
Не рясно, не гінко в жита голубі,
Хазяйка — чорненька і злюча, як п'явка,
Ізнову упнеться у серце тобі.
Що ти не до ладу корів подоїла,
Що хліб перепечено вчора в печі,
Живеш не до діла, і спиш не до діла,
Украйніше швайн! — поїдаєш харчі.
Що треба, те й сталося: ніччю, без слова
Зібралася, гнівно пройшла під замком,
Подвір'я спахнуло, як свічка воскова,
Будинок же тлів черепичним димком,
А потім і він спалахнув, як заклята
Трава-пересушка, і вибухнув дим.
То помста, розплата твоя і відплата,
Над катом твоїм і над горем твоїм.
І так дотлівало подвір'я допізна,
А вже за горою гриміли бої...
Куди ж то поділася месниця грізна?
То де ж Катерина? Чи стріну її?
ЕПІЛОГ
Чорне крякання воронів
Над загравищем диким,
На чотири ті сторони
Небо сповнене криком.
Не джерела дібровині,
А серця горобіди,
Напилися, як з повені,
Із людської обиди.
Минули дні, а що сказати?
Хороші дні, веселі дні? —
Як ще ворожі злі гармати
В гаряче серце б'ють мені...
Хай танки ревищем могучим
Несуть побіди вість ясну,
Віщують людям, землям, тучам
Всесвітню радісну весну.
На Україні спіє літо,
Димлять пожарища, імла.
Безсмертна яблуня розбита
Для цвіту гілля підвела.
То ж у твоїй ясній надії,
Щоб ти розквітла гаряче,
Разом ідуть сини Росії,
Народи всі — плече в плече.
І вже цвіте ромашка в луці,
А за плачем — дитячий сміх...
Земля моя в крові та в муці,
В смертях, в народженнях своїх!
Крізь свист вітрів і повінь туги,
Залізом ранена, в огні,
Ти ще гарнішою з наруги
Встаєш і світишся мені,
І де ти силу воскресила,
Знайшла безсмертник дивний свій?
Кривавих зір пливуть вітрила
І спить в полях бійця могила,
А ти ведеш молодших в бій.
Наш полк ішов, як темна туча, —
Залізний яросний потік,
Десь біля Німана, чи Збруча,
Чи інших, ще незнаних рік.
А нам назустріч — люди в полі,
Хто помарнів, хто посідів,
З Німеччини, з нужди, з неволі
До рідних сіл і городів
Вертались.
Дівчина між ними
Ішла до ближнього села
Очима синіми, ясними,
Віночком кіс, бровами тими
Мене до смутку довела.
Дорожній вузлик, хустка біла
Десь снились, видились мені,
Когось питала, бо любила,
Бо загубила на війні.
І я згадав. Питаю: — Звідки?
— А ви Андрій?
Кажу, Андрій.
— То впізнаєте? Я з Лебідки,
Я Катерина... — Світку мій!
Ходім, Катрусю! — При дорозі
Руді схилились ковилі.
То ж бийся, серце у тривозі,
Живи, радій на цій землі.
Нехай твоя хустина має,
Живи і мрій, і квітни знов.
І горе вік не подолає
Твою незраджену любов.
1943