«Під чужим небом» Євген Маланюк

Читати онлайн поезію Євгена Маланюка «Під чужим небом»

A

1 c.

    1
    Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
    І місяця золото-срібний ріг.
    Життя давно, як божевільне, блудить
    По манівцях заплутаних доріг.

    Десь кревний край кона в останній муці,
    Дикун над ним заносить ятаган,
    А він скажений біль терпить, як Муцій,
    І крапле кров росою з чорних ран.

    Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
    Безглузда путь і хто остереже?
    Чужа земля, чужі похмурі люди —
    Й саме життя, здається, вже чуже.

    2
    Не треба ні паризьких бруків,
    Ні Праги вулиць прастарих:
    Все сняться матернії руки,
    Стара солома рідних стріх.

    Все сниться гук весни і вітер,
    Веселий вітер світлих літ.
    А тут — молюсь, убогий митар,
    Шукаю Твій вогненний слід...

    Hi! He знайти! Ніхто не знає.
    Ніхто не чув Твоїх плачів.
    Біля всесвітнього Сінаю,
    Як завше — золото й мечі.

    3
    Десь сіре поле в чорних круках,
    Що пророкують: "Кари! Кар!"
    А я тут, на чужинних бруках,
    Чужий — несу чужий тягар.

    А я на полум'ї розлуки
    Назавше спалюю роки,
    І сниться степ Твій, сняться луки
    І на узгір'ях — вітряки.

    Там свист херсонського простору!
    Там вітер з кришталевих хвиль!
    А тут: в вікні опустиш штору —
    І п'єш, самотній, смертний біль.

    4
    Несу отут страшний свій іспит
    І знаю, що життя мине.
    І мати, сидячи на призьбі,
    Вже не вичікують мене.

    Давно Євгена поминає
    За упокій старенький піп,
    За весною весна минає
    Під запашне зітхання лип.

    Все далі висиха Синюха,
    Й линя її весела синь,
    А вітер заголосить глухо
    І пролітає вдалечінь.

    Сиріє стріха під дощами,
    Вже хата стала нетривка,
    І мати слухають ночами
    Бронхітне гавкання Бровка.

    1924

     

    5
    По яких ще дорогах шукати причинної долі?
    Перекотиполем блукати в яких степах?
    Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
    Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

    Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,
    Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
    Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
    Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1].

    І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
    Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
    Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
    Всі принади Твоєї страшної краси.

    1920

    1[1] Чміль — Джміль (діал.).

    Другие произведения автора