Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна, стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години — тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охкаючи, — болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, — тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце...
"Що воно за знак? — думала вона: — така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай і покохала—молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок в око, — не встережеться, як і покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею... А тут і рідні нічого... Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця... А прохолоне серце, підуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю... Я умру; їм жити... хоч би ж хоч умерти спокійно!"
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець, розвіяв... Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя... Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники. вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? —питає, здивувавшись, Галя. —Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалуй себе, Галю, свого здоров’я...
— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього, — поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не треба... Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя...
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди... опускалися в мене дужі руки, закривалися очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити... Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого...
— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.
—Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю...
— Ти, Галю, добра. Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. — Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми... Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали — силою...
— Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?...
— Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!
— Адже от — Грицько... З бідності вийшов у люди... І спокійний, і щасливий... а все через працю...
— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кругом, скрізь неправда...
— Ти думаєш. Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє,— де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так він звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
— Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
— Ні, Чіпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь діток діждати — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду — не хватало духу, сили; І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловік... Жінка коло спідниці пришила...
— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — пояснив Пацюк.
— А горілка — ще солодша! — додав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
— А справді... Ходім до його, — підбиває Лушня.
— Ходім! ходім! — замовлять усі разом, та й підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братця, — таке й таке лихо... Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самі знаєте — одна... Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня, — дожилися до того, що й копійки за душею немає... От ми й вип’ємо за здоров’я жінки, щоб господь її помилував.
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля в руки — і повертає назад у хату. Товариство — до шинку. Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі.
Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити... Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитися з Чіпкою — і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали...
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі — завсідні житечні турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.
— Та що... плоха. Чіпко! На зріст то-вона й добра, та на вмолот — не теє... Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насіння вернулося.
Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке — нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу втрату. Грицько все те бачив — і ще більше виставляв свої втрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, як товариш, зглянеться на його бідкання й, може, коли стане в помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
— Отак тепер зажив Чіпка! От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п’яний, обідраний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!
— Така вже, видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жінку ж узяв собі під пару... То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
— І за що, спитай? — гірко вимовив Грицько.
— Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший...
— Що ж у йому хорошого?
(Продовження на наступній сторінці)