— Доведеться, мабуть, тобі, пане посол, читати фірман його превосходительства, готуйся, — шепнув Котляревський. — Та це, думаю, краще, ніж попасти в мазанку, подібну до Селімової.
— Я готовий читати... — так само тихо відповів бригадир.
— Тільки одно прошу: не гарячкуй і будь насторожі.
Вони почали здалеку, розпитали господаря про здоров'я його і членів сім'ї, похвалили сина старшини Ураза. Він здався їм розумним, сміливим, справжнім джигітом, потім — зовсім природно — перейшли до головного, але й тут Котляревський, що по якійсь годині цілком заволодів розмовою, не квапився зразу ж пояснювати старшині, з якою метою вони приїхали, і розповідав про те, що нині, в Бендерах відкрито ринок, хоч там і квартирує частина російської армії, яка, як відомо, несе мир і благоденство всім татарам, що населяють Буджацькі степи. Може, старшина чув: ні один віхоть сіна чи фунт зерна не береться без грошей, росіяни за все платять. А торгівля йде досить жваво, хто не ловить гав, може успішно продати зайвий мішок зерна й купити сукна на шальвари.
— Я чув, ефенді. Добра, як, між іншим, і лиха, звістка має швидкі ноги... Але я не розумію, — покосив око старшина, — що змусило вас приїхати до мене? Щоб розповісти про... ринок? Чи варто було трудитись?
— Ваша правда, високоповажний, для цього б їхати не варто, — по-дружньому посміхаючись, сказав Котляревський. — Ми приїхали у важливішій справі, яка, сподіваємось, і вас зацікавить.
Старшина уважно подивився на штабс-капітана. Він чекав, що ще скаже російський офіцер.
. — Йде війна, ефенді. Велика війна. Мабуть, про це ви знаєте?
— Хто ж цього не знає? Але, осмілюсь сказати, пани офіцери, не ми її затівали. Буджак-татари живуть у своєму кутку, на своїй землі й нікого не чіпають.
"Знаємо, як ви мирно живете, — мало не вихопилось у Котляревського. — Скільки разів бачили вас в українських селах і хуторах? А скільки .поневолили ви наших людей, продали у рабство на турецьких ринках? Хто й коли підрахує, скільки горя принесли ваші розбійницькі напади на мирні села України? Не злічити спалених хат, пограбованого майна. Були б ми, голубе, в іншому місці, я б сказав тобі все, що ти заслуговуєш, нічого б не затаїв. Але зараз, у цей ранок, я посол, у мене інша місія, і я буду, як ніколи, чемний, заховаю в серці віковічну образу, буду казати, що ти дуже добрий і уважний".
— Високоповажний ефенді, — урочисто почав Котляревський, відпивши із келиха й по-татарському підібгавши ноги на пухнастому паласі. — Згоден, ваші одноплемінники живуть зовсім не так, як личить сильному, хороброму й працьовитому народові, вони загнані в куток, недарма вас називають буджаками — кутковими татарами. А чому? Ваш повелитель — султан Туреччини, якому ви нічим не зобов'язані, багато вам обіцяв. А що він дав? Може, родючою землею наділив? Ні, не дав він вам землі. Нічого він не дав вам. І не дасть. Зате у вас бере все: і данину, і коней, і найдорожче — синів ваших. Він будує на ваші гроші кораблі, а ми їх, у_міру потреби, справно топимо. На війні гинуть і ваші люди в ім'я слави й багатства падишаха. І справді, його слава й багатство ростуть, а вам-залишаються сльози, горе матерів, біль дідів і порожні степи.
Котляревський говорив голосно, і не менш голосно говорив Стефан — так, щоб його чули й у дворі всі ті, що зібрались і не розходились. Старшина кілька разів знаками просив говорити тихше, але Стефан ніби не помічав їх.
Котляревський тим часом казав далі:
— Ось і знову султан задумав війну. Хоче забрати Крим, Грузію, розширити свою державу. Вашими, можливо, руками... Ми прийшли, щоб покінчити з війною. Ми здобудемо Ізмаїл, втретє будемо брати його — і війні кінець... Так от, високоповажний, щоб скоріше війна закінчилась, ми просимо у вас, буджак-татар, допомоги.
— Виступити на вашому боці? — скрадливо спитав старшина. — Так я зрозумів тебе, ефенді? — Вузькі очі його зовсім закрились, сповнені задоволення чи гніву — спробуй збагнути.
— Аж ніяк, ні. Ми не просимо у вас ні коней, ні воїнів. З Гасан-пашею ми будемо говорити самі, один на один.
— А що ж? — нічого не розуміючи, спитав старшина.
— Ми пройдемо через ваші степи, а ви пропустите нас... без затримки. Це все, що ми просимо. І до того ж захочете продати нам трохи сіна чи зерна для війська — добре заплатимо, повірте слову російського офіцера, не гірше, ніж платять вам султанські слуги. Ось і вся допомога, на яку ми розраховуємо.
Старшина, вислухавши штабс-капітана, раптом налився кров'ю: виявляється, згадавши про те, як "платять султанські слуги", Котляревський зачепив його болюче місце.
— Шайтан! Хіба вони платять?!
— Розуміємо, слуги султана не звикли розраховуватися готівкою, — посміхнувся Катаржі. — Ну, а ми, як щойно сказав пан посол, будемо розраховуватися карбованцями або, якщо захочете, піастрами, і зараз же. За кожний віхоть сіна, за кожне кіле [9] зерна.
— Так, ми віримо вашому слову, росіяни не обманюють, — часто закивав головою старшина.
— Одна річ — слово, але якщо ми підкріпимо його фірманом, — буде, гадаю, міцніше. Візьміть його, прошу. — З цими словами Катаржі дістав з кишені цупкий аркуш паперу й, розгорнувши його, урочисто вручив старшині, який шанобливо схилив голову й підвівся з паласу. Прийнявши папір, старшина подивився на нього з одного, потім з другого боку і... навіть понюхав. Він тримав його так, що печатка опинилась зверху. Побачивши це, штабс-капітан запропонував старшині прочитати наказ уголос, як це було обіцяно татарам ще до в'їзду в село.
І став читати, забувши, що сам просив про це Катаржі. Він читав повільно, щоб Стефан міг так само повільно й чітко перекладати.
Татари, які зібралися в домі, повторювали слово в слово і передавали далі, на вулицю, де, як і раніше, товпилися і старі, й молоді. Саме для них переважно й читалося наказ — хай про нього знає все село. Тоді, на думку російських послів, старшині доведеться — хоче він цього чи ні — прийняти їхні умови.
Закінчивши читати, Котляревський передав папір старшині:
— Візьми, ефенді! Це тобі й усім людям твого села — як пам'ять і охоронна грамота на час війни.
Почулися схвальні вигуки, шум той, наростаючи, покотився вулицею і завулками по всьому селу. Задоволено прислухалися до нього посли російського командування. Коли ж гомін нарешті вщух, Котляревський знову звернувся до господаря дому:
— А ще, ефенді, паша наш, велів передати тобі коня. Вибирай із заводних.
— Я виберу, батьку! — схопився Ураз, ледве встиг Стефан закінчити переклад.
— Ні, — пожадливо блиснув очима старий. — Я сам. У таких справах він нікому, навіть синові, не довіряв. Він зразу ж підвівся з паласу й вибіг на подвір'я, швидким оком окинув заводних, незасідланих, коней і спинився біля високого буланого жеребця. Потім повільно обійшов довкола, помацав бабки, оглянув зуби і, задоволене усміхаючись, спитав:
— Мій?
— Твій, ефенді!.. Наша тільки вуздечка. Пантюхо, зніми.
Ординарець, який щойно закінчив годувати коней, зняв уздечку, йому було жаль буланого, кінь був добрий, витривалий, але що вдієш — наказ. Знітивши серце, затискуючи в руках ще теплий метал мундштуків, Пантелій відійшов, став поруч Дениса.
— За такого жеребця двох кобилиць не жаль, — сказав старшина й кинувся до стайні, розчинив двері. — Тобі, пане офіцер, — торкнувся пухлою рукою шинелі штабс-капітана, — віддаю ось цю, рудувату... А тобі, — звернувся до Катаржі, — віддаю ось цю, ворону. І ще скажу: як заведено у нас, у татар, і як зробив Махмуд-бей, я пошлю на знак віри до російського паші аманата. Поїде... — Він вагався, роздумував, потім розправив широкі, ще дужі плечі. — Поїде мій старший син. Дорожчого аманата в мене немає.
— Спасибі, ефенді!. — приклав руку до грудей — за татарським звичаєм — Котляревський, те ж саме зробив і Катаржі.
— Ми високо цінимо твою довіру, — казав далі штабс-капітан. — Не сумнівайся, твоєму синові в нас буде добре. Захоче — нехай вчиться військової справи, стріляти з вогнепальної зброї чи фехтувати. У нас, скажу тобі, є в кого повчитись. А житиме він у великому теплому домі.
Важко сказати, як поставилися до рішення старшини його родичі, присутні у дворі при цій розмові, але ніхто з них ані словом, ні жестом не висловив сумніву чи заперечення.
— Вірю, а то б не послав його. Ураз — опора моя.
— Спасибі, ефенді! — сказав і Катаржі. — Ми не забудемо твоєї гостинності. Будемо раді й тебе прийняти в себе. Дорогим гостем будеш... Перед від'їздом дозволь спитати: коли твій син відбуде в Бендери і чи не треба послати провожатого з ним? Якщо треба, то хтось із наших поїде.
— Не турбуйтесь. З ним поїде мій брат... За годину і зберуться. Уразе, ти чув? Готуйся.
Опустивши голову, юнак відійшов від гурту, постояв ще, роздумуючи, і спритно піднявся на ґанок.
Старшина, простеживши за сином, сказав;
— Мої люди проведуть вас у сусіднє село, це одне із найбільших у нашому повіті. А всіх сіл, щоб ви знали, в повіті Оран-оглу тридцять шість...
Говорив і погладжував буланого, а той, пустуючи, діставав його рукав оксамитними губами, від задоволення старий ординець мружив маленькі, майже невидимі очі.
(Продовження на наступній сторінці)