Пряженківська їхала на передостанньому возі разом з Барсовою. Коли надокучало дивитись на подібні один на одного придорожні кущі та осики, подруги затягували пісню, а наспівавшись, повертались — вкотре — до спогадів про гастролі в Ромнах та Чернігові, переказували одна одній, як їх приймали там: були квіти, оплески, вітальні адреси, звані вечері та обіди, всього було. І все ж тягло додому, в Полтаву.
Останній лист від Івана Петровича Тетяна одержала за тиждень перед від'їздом з Чернігова. Він писав про те, про інше, писав, що скучив, і лише натяком про свою роботу, м'ожливо, "якщо все йтиме як слід", то по приїзді в Полтаву він дещо і почитає їй, Тетяні, і, можливо, не лише їй одній, а й колегам. От про це вона і говорила Барсовій, закрившись від надвечірнього сонця хусткою.
— Одно слово — або буде, або ні, — зробила висновок Барсова.
— А ти, матінко, як думала, це ж не ціпом махати, а писати. А може, не пишеться, — відказала Тетяна. — Хоча міг би і більше сидіти.
— Ось тут ти помиляєшся: він не тільки директор театру, але й наглядач дитячого пансіону, а це знаєш що таке?
— Та здогадуюсь... — Тетяна помовчала. — Господи, коли ж будемо вдома? Попереду — Харків. А це ж добрий місяць, а то й два. Який він нині?
— Запилючений, мабуть, який же ще?
— Але ж і люди там... Може, не всі нас забули, Соню.
— Якщо маєш на увазі меценатів, то вони всі вже жонаті.
— Не про це я... Та і не твоя турбота.
— І моя. Я ж тобі подруга... Роки пливуть, а ти як була одна, так і досі.
— А що ж робити? Років не спиниш, вони біжать, як ті он хмари.
— Ба ні, швидше... Незчуємось, як і в Полтаві будемо, отож, не сумуй.
Пряженківська закрилась хусткою зовсім, щоб подруга не загледіла, як у неї раптово заволожіли очі, нічого не відповідала. Уявила на мить кімнату в Полтаві, останній вечір перед від'їздом, який вона провела разом з Іваном Петровичем, просила сама, щоб прийшов. Господи, який щасливий був той вечір — один за все життя...
Засиділись. Пили чай, ще щось вона виставила на стіл. Та вони більше говорили. І все вона, він слухав, а коли притухала розмова, тоді він починав. І розмова спалахувала. Ніби востаннє була з ним. Сиділи поруч, а він навіть руки її не торкнувся, і вона не втрималась, жартуючи, сміючись, сказала: "От було б цікаво, якби ви, пане директор, хоч раз голову втеряли". Сказала і відчула, як зробилося млосно, ніби в ополонку плигнула, а по хвилі — весело до відчайдушності: а що справді і сказати не можна?..
Він забув про обачність, про все на світі; перед ним сяяли зеленкуваті, манливі, як нічні зорі, очі, забув, що голова у нього сивіє, ось-ось снігом обсипле, і не лише скроні. Вона теж була винна: незчулась, як земля пішла з-під ніг... Під ранок попрощались, а вже о десятій він був біля театру. Сухуватий, небагатослівний, кожному, проте, знаходив слово на прощання, а її ніби не помічав, лише в останню мить став біля воза, злегка потиснув руку:
— Не забувайте... Пишіть. Хоч раз... на тиждень. Чекатиму.
"Чекатиму", — шепотіла потрісканими вустами. Господи, хіба ж вона не лічить дні, коли скінчаться гастролі і вона буде вдома?.. І, заплющившись, шепотіла щось своє, а може, молилась своїй небесній заступниці...
А тим часом у Полтаві все йшло, як і належало, якщо не рахувати, що біля гостиного ряду серед білого дня запалала, як свіча, велика комора, а потім і хата купця Зінов'єва. Казали потім, що сам господар і винен: був добре напідпитку після гостювання у сусіди, і заманулось самому піти до комори за чимось, розбив гасову лампу, на розлитий гас впала іскра від люльки — і все миттю зайнялось, полум'я перекинулось і на хату.
У купця Зелінського якось вночі замки збито на соляній лавці. Злодій поцупив один мішок, та біля Спаської церкви половину мішка відсипав, а другу половину потяг далі, десь продер по дорозі його, і сіль, поки злодій тягнув мішок за собою, потроху сипалась. Прикажчики, які прийшли ранком до лавки, без особливих труднощів знайшли любителя чужої солі — слід привів до п'янички — рудого візника. За вкрадену сіль йому довелось віддати Зелінському останнього коня, п'яниця плакав гіркими слізьми, молив побити його або кинути до ями, тільки лишити йому годувальника. Не допомогло. В одному прикажчики уважили просьбу небораки: добре побили, а коня все-таки забрали.
Князь Рєпнін з усією сім'єю приїхав з Яготина і мав тепер зимувати в Полтаві. Велика Варвара не забарилась після приїзду викликати до себе директора театру і, коли той прийшов, спитала, коли ж вона слухатиме нову п'єсу. Почувши, що п'єси ще нема, висловила незадоволення, не забула сказати, що скучила за театром. "Коли ж він буде?" — "Під Новий рік, ваше сіятельство, можливо, на тиждень-два пізніше. У них контракти, а їх слід виконувати. Лишилось не так вже довго чекати". — "Напишіть, щоб не барились... і вдома роботи вистачить".
У гімназії повним ходом йшло навчання. Пансіон для дітей бідних поповнився новими вихованцями, серед них з серпня був і молодший Щепкін — брат актора...
Як і раніше, збирались братчики-масони у домі Олексія Капніста. Пильно придивлявся до них майстер ложі — начальник генерал-губернаторської канцелярії Михайло Новиков, маючи намір запропонувати декому з них вступити до підпільного "Союзу благоденства".
Ранки в листопаді холодні. Останнє листя, зірване вітром, котилось по стежці від собору і, посунувшись з відкосу, летіло за вітром вниз — лукою, до самої Ворскли... Напередодні Іван Петрович запросив до матері лікаря Опанаса Андрійовича Кондуру. Той прийшов, уважно вислухав хвору, спитав, на що скаржиться. А вона:
— Я не скаржусь... То Івась мій наговорив... Я ще ходжу. Інколи, правда, втомлююсь, то змушена полежати трошки, а полежу — воно й минається.
Здавалось, нічого їй не боліло, і вона не знала, з чого Іванко взяв, що їй погано. Правда, слабість не полишала, траплялось, за ніч не могла зімкути очей і кашляла, а він чув той кашель, чув, як вона постогнує, і теж не міг заснути, приходив до її кімнати, а вона прикидалась, ніби спить вже і не чує його кроків.
Вийшовши від матері, лікар відвів Івана Петровича у вітальню, всадовив у крісла, сам сів навпроти:
— Що маю сказати, дорогий мій.
— Скажіть, що з нею?
Лікар не квапився з відповіддю, довго крутив цигарку — Кондура нікому не радив курити, а сам палив цигарку за цигаркою. Бакенбарди його були руді, а може, присмалені; від його сюртука, потертого на рукавах, завжди несло карболкою та ще якимись незнайомими ліками. Вже немолодий, голова велика, скуйовджена, давно вже вкрилась легким пилком паморозі, але очі — ясні, відкриті — лишались молодими, а зараз вони здавались пригаслими, і це спостеріг Іван Петрович і затурбувався:
— Чого ж мовчите? Я ж надіюсь...
— Не треба. Я такий, як і всі.
— В Полтаві ви один лікар. Ви все вмієте.
— Не вмію. — Мало не закричав Кондура. — Наша медицина нічого не варта. Що вона може? Серце нове дати? — І вже тихіше: — Друже мій, Іване Петровичу, у вашої матері невиліковна хвороба.
— Яка?
— Старість. Проти неї ліків ще не вигадали... Але не хвилюйтесь. Вона житиме... скільки на роду написано... їй поки що легше, і я все зроблю, щоб їй було ще краще... А більшого нічого не можу... Простіть мені, але я сказав правду.
Незабаром лікар пішов. Іван Петрович його не проводжав, Кондура не дозволив, і він повернувся до матері в кімнату. Там вже була і Одарка, принесла кухлик теплого узвару з улюблених матір'ю та сином аґрусу і малини.
Пила маленькими ковтками і щось стиха говорила, до вуха Івана Петровича донеслось кілька останніх слів: "Доглядай його, Одарко, бо я ж — бачиш яка... Доглядай — і тобі на тому світі бог віддячить..."
Змовкла, коли став на порозі.
— От і ти... Але чого ти прийшов? Не заважай нам в Одаркою погомоніти.
Він ще стояв, не рухався.
— Не журись. У мене все є. Йди... працюй, сину.
Він довго сидів під її дверима на ослоні і думав. Ніби перегортав сторінку за сторінкою все своє життя. Скільки пам'ятав себе, мати не жалілась, нічим не дорікала, завжди турбувалась про нього, лише про нього, свого Іванка, про себе ж не думала. Вдруге заміж не пішла, хоч — він знав про це — до неї сватались, і не одного разу, а вона, молода ж іще тоді, навідріз всім: ні, та й годі. Хіба ж могла дозволити, щоб у її Іванка був вітчим? І все життя віддала синові. Все до останку. В грудях бракло повітря, а очі, такі пильні, нічого поперед себе не бачили, ніби раптом все туманом повилось і попливло — і стіни, і підлога, і стеля; ледве втримався на ослоні, щоб не впасти, лише силою волі примусив себе опам'ятатись. Міцно стиснувши вуста, мало не застогнав. "Мамо, ти ж у мене єдина у світі — найдорожча, найкраща, і що я без тебе?.."
Прислухався — в кімнаті було тихо, про щось говорила служниця — майже вголос.
Заспокоївшись трохи, підіов до себе. Сів за стіл, дістав з шухляди омріяну теку, перекинув кілька аркушів зеленкуватого паперу. Назви ще не було, і тому перший аркуш був чистий, як ранішнє небо. Каламар присунув, пера — теж. Все під рукою — тільки пиши.
(Продовження на наступній сторінці)