— Мамо, а це ми... з Тетяною... Знайомся. Парасковія Леонтіївна підвелася з глибокого крісла, проте з місця не рушила, стояла біля столика, дивились на дівчину очима свого сина — чорними, уважними, ба ні — скоріше серцем дивилась; а та — жінка теж, — відчувши в цьому погляді тривогу, надію і неприховану радість, підійшла і, низько схилившись, поцілувала тонку суху руку.
18
Того дня Пряженківську важко було впізнати. Коси увінчували її голівку золотою короною, усмішка на повних маленьких вустах — ніби рожа розквітла; здавалось, кожна струна в ній бриніла, радість струмувала в зеленкуватих очах, ледь прикритих довгастими віями.
І мати теж — як помолодшала. Навіть зморшки — дорогі її зморшки — навколо скорботних очей розійшлись, розпростались. На радощах сама взялася поратися біля столу, миски розставила, ложки і виделки поклала, а він попрохав — тихо, аби Тетяна не почула, — щоб не робила цього: нехай Одарка, служниця, що недавно прийшла до них, поставить що треба і прибере потім, а вона посидить з ними за одним столом. І не договорив, подумав лише: отак би кожен день і довіку — як у порядній сім'ї — разом сидіти.
Про віщо говорили? Спочатку про все потроху. Тихо, неквапно. Уважно слухали одне одного, не заважали виговоритись раптовим запитанням чи реплікою. Мати завжди вміла слухати, і Тетяна, звичайно, теж — на те вона була актрисою, до того ж і не останньою.
Мати спитала, де вони ходили перед обідом, кого бачили. Він розповів про Марусю Сивокінь з Мазурівки. "Важка доля у сироти, а серцем не очерствіла, добра, слухняна, поштива". Мати поспівчувала дівчині і додала: "Такій дитині допомогти, бодай словом підтримати — то самому собі добро зробити".
Розговорилась і Тетяна. Згадала, що колись і в неї був дім, як оце в них, Котляревських, і жила вона під рідним дахом. Батько — чиновник — служив, мати господарювала; жили, не розкошували, але й не бідували, і ніхто не чекав лиха, а воно не знать звідки насунуло на їх сім'ю: в один рік батько і мати померли, і лишилась Тетяна круглою сиротою. Ось тоді з явилась тітка — материна сестра — вдовиця на той час, вона і взяла сироту до себе, перед цим продавши батьківську хату. Незабаром тітка вийшла заміж вдруге, і дівча стало нікому не потрібне. Жило собі, як горох при дорозі.
Хтозна, як би склалась доля сироти, коли б одного разу в містечко — від Харкова воно недалеко — не приїхали мандрівні лицедії. Випадком потрапила Тетяна на виставу — тітка роздобрилась і взяла її з собою. Одного з акторів, як виявилесь, знав новий тітчин чоловік. Знайомого запросили на вечерю. Той прийшов, посидів. Прийшов і вдруге, і небавом звернув увагу на дівча, що нишком сиділо в кутку і не зводило з нього очей. Гість заговорив з сиротою, спитав, як живе та що робить, а вона йому: "Візьміть мене, дядечку, в театри..." — "А що ти вмієш?" — "Нічого... Але я вчитимусь, вже ось читаю і пишу трошки..." — "Цього, дитя моє, для служби в театрі малувато, а проте спробуємо". — І дав їй для початку вивчити вірш з Державіна. Вірш Тетяна вивчила в один вечір, і актор другого дня, прослухавши її, сказав, що для початку це зовсім непогано, і все ж до театру не покликав. "Повчись трошки, читай більше і рости..." Від'їжджаючи, дав їй якийсь — мабуть нікому вже не потрібний — затріпаний рукопис маловідомої п'єси.
Минув рік. П'єсу вона вивчила до останньої крапки. Знала всі ролі — і жіночі, і чоловічі. З нетерпінням чекала приїзду театру до містечка, і дочекалась. Театр приїхав, тільки знайомого актора в ньому вже не було. Тоді дівчина надумала сама піти до антрепренера — їй тоді вже виповнилося сімнадцять. Тетяну послухали, дали щось почитати, потім попросили згадати всі пісні, які знала; довелось співати. Що зробиш, коли треба, де і сором подівся. На пробу їй дали якусь маленьку роль майже без слів. І лише після того згодились взяти до трупи. Платили якусь мізерію — аби з голоду не померла. Тітка не заперечувала, навіть зраділа: вона збувалась зайвого клопоту. І дівчина була рада: кінчилось безрадісне сидіння у чотирьох стінах.
Поїхала Пряженківська з мандрівною трупою у широкий світ. Дорога та тяглася майже три роки, проте не без користі для молодої актриси. На репетиціях, на самих виставах часу не гайнувала, вчилася, придивлялась до більш досвідчених лицедіїв, переймала їх методу. Можливо, і досі продовжувала б служити в тій трупі, та трапилось лихо: десь поблизу Таганрога антрепренер трагічно загинув, і трупа, залишена без коштів, без керівника, швидко, в кілька тижнів, розпалась. Актори роз'їхались хто куди.
Не маючи кутка свого, Тетяна подалася ближче до Харкова, там поблизу жила її тітка — єдина рідня; а крім того, чула: в Харків частіше, ніж деінде, приїздять мандрівні трупи. Доля її не полишила. Переїжджаючи через Курськ, побачила афіші: в Курську якраз гастролювала театральна трупа Івана Штейна. Дівчина не довго думала, вийшла з поштової карети, знайшла театр і запропонувала свої послуги. Штейнові більше всього сподобалось, як Тетяна танцює, і Пряженківська знову стала актрисою.
Все почалося спочатку: гастролі, безконечні дороги по розбитих трактах імперії, ночівля у заїжджих дворах, вічний страх перед майбутнім: що буде завтра?..
Тепер вона в Полтаві і дякує святій діві Марії, що послухала серця і приїхала, кинула штейнівську трупу, в якій марно потрачено майже шість років життя. Тільки в Полтаві зрозуміла, що таке театр; нині тут її надії і сподівання — все те, що зветься життям актора. І ще відчула: якщо чомусь і навчилась, то саме у школі Котляревського. Сказала і загнулась. Що це вона? Підлещується? Боже, який сором! І густо почервоніла, полум'ям зайнялось обличчя. Ледве дихаючи, додала: "У нас всі так думають, не я одна, от, їй богу, правду кажу..."
Мати і син слухали молоду актрису і проймалися її хвилюванням, мріями, болями і сумнівами. Почувши, що дівчина давно сирота і нікого у неї немає, крім тітки, яка, мабуть, давно забула навіть ім'я небоги, мати і сльозу зронила, і усміхнулась, слухаючи, як Тетяна, зашарівшись, говорила про "школу Котляревського". Водночас материне око спостерегло, що Іванові і незручно, і, мабуть, приємно, бо слухає ж, не заважає, тільки ледь вловима усмішка зломила вуста, а погляд опустив, зім'яв край скатертини, ладна вже була зробити зауваження, щоб не псував столової білизни, хай би краще налив вина трошки, і їй, старій, теж. Як не кажи, а молода жінка — гарна, сердечна, і нещаслива; он скільки пережила за своє не таке вже й довге життя...
По обіді Іван Петрович, вибачившись, пішов до себе, лишив Тетяну з матір'ю. Йому не терпілось скоріше сісти за робочий стіл. Слухав Тетяну, співчував їй, щось різав ножем, діставав виделкою з полумиска, пив з кухлика узвар — аґрус впереміш з малиною, — а думав своє. Ніби жива, стояла перед очима дівчина з Мазурівки, чув уривчасту її розповідь про сватання писарчука з Тахтаулова. Вже на горі, прощаючись, сміючись і плачучи водночас, Марійка розповіла, як писарчук розмовляє, все по-вченому старається, а послухаєш: мова його — і не мова справді, покруч якась, не второпаєш, що й до чого, а сам, коли глянеш, — на козла схожий, недолугий, тонконогий. Як любити такого, коли поруч сісти несила? Вже краще в ополонку сторч головою, ніж з таким на рушник стати. А ще додала: сусід сватанням надокучив, і не гультіпака якийсь, господар зі статком, людина як людина, а от день при дні дихати не дає, де зустріне, все про того ж тахтаулівського писаренка просить, бодай обидва показились. Спокою не дають. Коли б не мати — втекла б світ за очі, так жаль неньки — побиватиметься, заскніє з жалю. Ось так і живе, та хіба живе — дні марнує. Ото коли-не-коли на вулицю вийде та заспіває з горя з дівчатами-подругами, і вся розрада, серце трохи відтане, полегшає ніби. "Що ж ти, серденько, співаєш?" — "А всяких пісень, пане, хіба ж перелічиш?.." — "А ти згадай хоч одну..." — "Приходьте до нас на куток десь під неділю, ввечері, то й почуєте..." І, вклонившись низько, мало не до землі, пішла. Якось забрів він, прогулюючись, на Мазурівку. Прозорий туманепь оповив підгір'я, плив з-над самої Ворскли, сіявся луками, і в ньому поволі зринали то тут, то в іншому місці чепурно вимазані білою крейдою хати, світилися першими вогниками. Над тинами гнулось віття чередіень і яблунь. Тихо було. Нараз — ніби з туману — пісня народилась. Він прислухався: три голоси виводили знайому з дитинства "Віють вітри". Спинився як уражений — знайома пісня, але й незнайома, не чув, щоб отак співали — повільно, неголосно. В пісні говорилося про життя, недолю людську. Стояв, слухав. Не міг наслухатись. Скоро голоси змовкли. Дівчата, чути, про щось перемовлялись стиха, потім знову заспівали, цього разу — про вечір, який "близенько", про дівчину, яка має вийти на побачення. А після "Вечора" ще одну — тужливу та довгу — "Чого вода каламутна...". Чи не з годину простояв під старою вербою, боявся наполохати співачок необережним рухом. Пісні озивались до серця — гарні, задушевні, подібних, здається, ніколи й не чув. Певен був: ніхто в цілому світі так не співав, як мазурівські дівчата, ніякі лицедії з ними не зрівняються...
(Продовження на наступній сторінці)