До брудного жидівського заїзду в маленькому місті на Волині під'їхала на чотирьох підводах трупа артистів. Тут вони мали дати дві вистави, а коли пощастило б, то й третю, а потім їхати далі, у друге містечко, звідтіль у третє — і так далі, без краю. Звичайно, як мандрівна провінціальна "русско-малорусская" трупа.
Було це пізньої осені перед Пилипом. Холодний вітер гнав якусь мряку, чи то дрібний дощик, на вулицях було слизько й кально, стояли калюжі, бо танув сніг, що випав був кілька днів перед тим.
Старий, брудний заїзд з облупленими стінами стояв серед містечка, над дорогою. З темного підсіння, куди заїздили підводи, було четверо дверей у "номера", як називав господар горниці свого заїзду, а далі була стайня і возовня, під тою ж таки самою стріхою.
Артистів було десятеро, й розташувалися вони в трьох "номерах" заїзду,— бо четвертий зайняла компанія приїжджих офіцерів.
У найменшу горницю, що була в кінці підсіння, геть коло самої стайні і єдиним віконцем своїм дивилася на облуплену стіну сусідньої хати, молодий, худий і блідий чоловік з голеним обличчям, у кожушині, критій сірим сукном, та в сивій смушевій шапці, ввів під руку закутану в теплу хустку жінку.
Иона йшла помалу, похилившись і через силу пересовуючи ногами, а як переступала поріг, то застогнала жалібно.
Помалу, Івасю,— просила вона.— Ой, як тяжко... Як погано!..
— Сідай... Ось тут сідай, просто на ліжко. Я тебе зараз розкутаю, роздягну та й відразу ляжеш, спочинеш, то й легше і об і буде.
— Ой, де вже легше! — простогнала жінка.— Чогось мені чимраз гірше стає...
— Втомилася ти, бо дорога погана, розтрусило тебе і розбило. А спочинеш, то й полегшає. Я здоровий, а й у мене спина болить, наче цілий день молотив.
— І втомилася, й болить-таки... там... чимраз гірше... 'Га я б усі болі залюбки перетерпіла, якби Наталочка наша була здорова та з нами тут була...
Іван не сказав нічого, тільки зітхнув тяжко й почав розкутувати хвору. А вона сиділа, згорбившись на ліжку, склавши руки на колінах.
— Насте, сиди рівніше, бо не розкутаю ніяк,— казав Іван.— Насте, не хились же, Насте! Що з тобою? — крикнув він переляканим голосом.
Настя схилилася набік і впала на постіль, на голий брудний матрац, ще нічим не застелений, без подушки. Тепла хустка зсунулася їй з голови; лице Насті було бліде як стіна, уста сині, очі заплющені.
— Насте! — з одчаєм скрикнув Іван, вхопивши її за руки.— Що з тобою? Ой боже мій, що з тобою!
Він пустив її руки, й ті руки впали, мов мертві. Іван вибіг з кімнати в підсіння.
— Ой, рятуйте! — крикнув він.— Ой, люди!
У "номер" вбігло кілька товаришів артистів, що не встигли ще пороздягатися з дороги, прибіг і господар заїзду.
— Що? Га? Води... води дайте!
— Вмерла?
— Зомліла?..
— Зомліла, напевне, зомліла...
На Настю бризнули холодною водою. Метушня в хаті була велика, двері в підсіння стояли нарозтіж. Настя відкрила очі: мутні, немов сонні.
— Холодно... Ой, холодно!..— промовила вона.
— Зачиніть двері! Та й справді тут холодно, як надворі.
— Запаліть у грубці! — звернувся хтось до господаря.— Тут-бо у вас і справді собака не висидить, не то що людина, та ще хвора.
— Зараз, зараз... Сею минутою! — метнувся господар.
— Настечко, що з тобою? — лагідно питав Іван, взявши хвору за руку, холодну, як крига.— Зомліла? Болить дуже?.. Втомилася?..
— Ой, так мені погано... Так недобре...
— Треба лікаря,— сказав один з артистів.— Не можна ж так. Чи є тут лікар? — спитали господаря.
— Аякже! Є. Аж два докторі є.
— Пошліть кого-небудь, щоб привіз лікаря.
— Не треба,— тихим голосом мовила Настя.— Що він мені поможе?
— Як — не треба? Де ж бо таки так? Ви ж зовсім хворі. Треба щось робити, так не можна. Біжіть по лікаря.
— Я зараз пошлю звощика,— сказав господар.— Зараз, сею минутою!
— Та у грубці зараз щоб запалили. Це й без лікаря всякий скаже, що так холодити хвору людину не можна. Та самовара поставте.
— Сею минутою!
Тим часом Іван з двома артистками роздягнули Настю з верхньої одежі, якось застелили ліжко, вклали її і накрили всім теплим, що було в них. Настя трусилася, як у пропасниці.
— Чи то з холоду так її трусить? — бідкався Іван.— Чи з утоми? Чи з хвороби?..
— І з болю, і з утоми, і з холоду,— все докупи склалося,— мовив підстаркуватий, гладкий, обголений комік.
— А сьогодні ж грати треба,— озвалась одна артистка.
— А треба.
— Та як же вона буде грати?
— Спочине, зогріється, заспокоїться, то й буде грати. До вечора ще далеко.
— Авжеж,— згодився старий комік.
— Федотов не подарує,— мовив другий артист.— Що йому до того, що людина хвора? Грай, хоч ти собі рачки на сцену лізь, а грай. А не можеш чи не хочеш — пропадай з голоду.
— Ох! — тихо простогнала Настя.— Я б грала, коли б тільки не боліло так тяжко... коли б не душило так під серцем... коли б я хоч знала, що там з дитиною робиться, з Наталочкою?..
І вона тихо заплакала.
Минуло з півгодини. У підсінні заторохкали балабончики містечкового звощика. Рипнули двері, у них просунулась голова господаря й сповістила:
— Доктор приїхав!
Увійшов лікар. Він привітався, кивнувши головою, й почав роздягатися, шукаючи очима, куди б повісити своє пальто і шапку, й, не знайшовши навіть цвяшка у стіні, склав свою и одежу на стілець у кутку. Тим часом з горниці повиходили товариші артисти, лишилася тільки одна артистка та Іван - Настин чоловік.
Що тут у вас сталося, люди добрі? — спитав лікар, підходячи до ліжка й уважно дивлячись на хвору примруженими, короткозорими очима.
— Ось жінка моя, пане докторе, занедужала,— сказав Іван.— Сідайте,— додав він, підсовуючи стілець до ліжка.
— То ви артисти з трупи Федотова? — питав лікар, витираючи хусточкою мокрі від опару вуси.
— Еге. Оце тільки-що приїхали.
— І хвора також артистка?
— Авжеж. Сьогодні має грати Ніобею. Лікар похитав головою.
— Ну, розказуйте, що у вас болить? — звернувся він до хворої.
— Ось тут болить... так болить, що аж зомліла я з того болю... всіх перелякала...
І Настя відгорнула з себе стареньке пальто з такою драною підшивкою, що аж вата клаптями лізла; потім таку ж саму діряву, витерту хустку. Лікар аж зітхнув, дивлячись на те нужденне лахміття та на стару Настину сорочку і спідницю, що місця живого не мали на собі без дірки або латки...
— Не дуже тут у вас тепло,— мовив він.— І дух такий прикрий від тої стайні, від гною. Чи не могли б ви хоч для хворої якусь кращу, теплішу горницю взяти?
— Де ж її. взяти? — здвигнув плечима Іван.— Ще в гірших бідували не раз... Ця ще нічого... Ось запалять у грубі — буде трошки тепліше.
— Ну й життя ж ваше... циганське, вибачайте,— сказав лікар.— І здоровому, мабуть, не легке воно, а що вже хворому. .
— Гірше циганського, пане докторе,— озвалась хвора.— Цигани хоч бідують, так за те волю мають. А ми невольники, продані з тілом і душею...
— Як— продані?
— Найнявся — продався,— сказав Іван.— Антрепренер як хоче, так нами й орудує. Слабувати не можна: занедужав— іди собі геть і подихай з голоду... Е, багато говорити! — махнув він рукою.
Лікар почав оглядати хвору й розпитувати про її болі. Потім, оглянувши та вислухавши все, що треба було, поклав хворій під пахву тепломір.
— Ось так посидьте ще хвилинок з десять, подержіть тепломір. Бо у вас ще й гарячка є.
— Яка ж гарячка? Мене холодом трусить.
— Ото ж то, мабуть, і починається гарячка,— мовив лікар.
— Тут, пане докторе,— озвався Іван,— опріч цієї хвороби, ще тяжке лихо в нас є: дитина наша занедужала, як у Дубні грали ми. Мусили лишити її в земській лікарні, бо з собою ніяк не можна було везти: кір у неї почався, горить уся. А що ми відразу не помітили тієї хвороби та ще, мабуть, десь застудили її, тиняючись отак по заїздах: бо до того кору ще й запалення легенів причепилося. Куди ж було з нею подітися? Жінка хотіла лишитися там з нею, та антрепренер наш і слухати не хотів. "Як лишатись, то лишайтеся,— каже,— але вже до мене не вертайтесь, не треба мені вас і чоловіка вашого не треба, не хочу держати вас,— каже,— ідіть собі під три чорти всі: одні збитки мені через ті ваші хвороби. Одну виставу граєте, а дві пропускаєте!" Ну, а куди ж нам тепер, зимової доби, подітися? Гроші він нам винен, а попробуйте виправити їх! Неволя, каторга, та й годі!
— Сама, повірите, через силу ноги волочу, а грати мушу,— мовила хвора.— А душа потерпає, як подумаю, що там з дитиною робиться...
— Мала дитина? — спитав лікар.
— Шість літ.
— Ну, то перебуде кір, видужає. Це ж не така вже тяжка хвороба.
(Продовження на наступній сторінці)