— Ну що ж, нехай собі пишуть. А мені те дивно, що піп дяка боїться, он що,— сказав становий.— На мене, якби я був попом, то б у мене дяк по струнці ходив, дихать би не смів.
— Так вам здається,— зітхнув отець Мефодій, наливаючи чарку.— У нас всяким ябедам ймуть віри, а особливо, як тієї штунди торкнеться. Скажуть: неспособний піп боротись зі штундою, та й переведуть кудись на гірший приход. Прошу!
Випили.
— Воно правда,— казав він далі, знов наливаючи чарки,— дуже вже собі й розібрали хлопці. І за попа один убрався, і за дяка, і кадили. Як-не-як, а богохульство. Прошу ж. По першій не закусують. Випили по другій. — Пусте діло,— сказав становий.— Кому там від того шкода? Погуляли, показились — та й край. А за це, знаєте, норма. Не жарт.
— Отож і я кажу,— озвався панотець.— Шкода хлопців.
— Було не починати діла, коли шкода,— відповів становий.
— А може,, ви їх так полякаєте самі — та й годі. Нащо діло розводити?
— Побачимо,— сказав становий.
— От і добре,— зрадів отець Мефодій.— Ну, по третій. Бог трійцю любить.
— Оце ж і ти сам, старий, богохульство робиш,— озвалася попадя.— До горілки та й бога притачив.
— Правда,— зітхнув панотець.— Грішні ми, недостойні, а ще других судимо! Ох-ох-ох!..
Після обіду становий вийшов до парубків, що зібрались у кухні, розпитав, чи всі тут, що були тоді у Крамарихи, а потім закликав по одному у кімнату і записував дознаніе.
Хлопці були дуже збентежені; вони й думки не покладали, що з їх вигадки вийде таке діло і що вони великий гріх вчинили. Вони по правді все чисто розказали становому.
Записавши що треба, становий спокійно, без лайки, сказав парубкам:
— Оце щоб ви знали: за таке діло підете під суд да посидите у тюрмі по півроку, то будете знати, як панахиду правити.
— Ваше благородіє, помилуйте,— змолились хлопці.— Ми ж хіба що?.. Ми ж не знали... Та якби знаття, нехай йому чорт...
— Не можу, голуб'ята мої: такий закон.
— Помилуйте, ваше благородіє! Ну, нехай би там штрап який абощо, ну нехай би у вас, у холодній посидіти... А за що ж тюрма? Ми ж нікого не вбили, не вкрали...
— Закон, голуб'ята, закон. Не можна з богом жартів робити, а зі служби божої іграшку. Ну, можете йти собі тим часом.
— Ваше благородіє!..
— З богом! Я не суддя. Моє діло записати, а суд розбере. Гайда!
Дяка Маковійського становий покликав після всіх. Дяк думав, що становий має його за найважнішого свідка в цій справі;— він поважно увійшов у кімнату, почуваючи свою вартість і заслугу^
— Скажіть мені,— спитав становий.— Чи у вас нема іншого діла, як вештатись по ночах попід чужі ворота і заглядати у чужі вікна?
Дяк збентежився.
— Я... гм... я... случайно...
— Знаю. І до тої самої Крамарихи ви теж случайно ходите вечорами? Хіба ваше діло назирати, шпигувати та доноси робити?
— По долгу служби...
— То ваша служба тинятись попід чужі вікна? По досвітках ходити?
— Штунда,— пробубонів дяк.
— Самі ви штунду розводите, сутяги проклятущі, хапуги! Стидайтесь!
— Позвольте, ваше благородіє. Моє достоїнство...
— Достоїнство? — завищав становий.— Геть, волоцюго! — затупотів він на дяка.
Маковійський вискочив із хати. Роздратований становий ходив по хаті швидкою ходою. Увійшов другими дверима отець Мефодій.
— Добре ви пробрали дяка,— сказав він становому.— Так і слід йому.
— Ех, батьку,— промовив сердито становий, згортаючи свої папери.— Не во гнів будь: і ви таки тюхтій добрий. Ну як таки потурати такій шельмі та ще й боятись його? Який з вас піп? Баба! вибачте в тім слові.
— Консисторія, знаєте...— почав панотець.
— Ет, говоріть! — перехопив становий.— Як вам не тремтіти перед тою консисторією, коли ви свого ж дяка боїтеся?
— Ох! — тільки зітхнув отець Мефодій. Напившись чаю, становий поїхав. Він був лихий і на дяка, і на попа за цю справу.
"Надало ж їм лихо,— думав він,— із дурної вигадки якоїсь робити цілу справу, судове діло! Чорт його знає! Оттак знічев'я та й видумують діла і людям клопоту завдають... Та й діло, подумаєш, справді! Мало чого не буває такого?"
І пригадав собі становий одну подію за своїх молодих літ, як іще служив він канцеляристом у губернському правлінні. Зібрались канцелярські хлопці чоловіка з десятеро до одного з товаришів на іменини, сама голота. Скинулись по копійок двадцять та й задали бурлацький бенкет. Випили, звичайно, закусили оселедцем та ковбаскою. Був один із них, Прокопович Лука, прозвиськом Індик. За червоний великий ніс прозвали його так. Індик був слабкий на голову, з двох чарок бував уже дуже веселий, а від трьох і п'яний. Мовби вчора
Гудемо, пам'ятаю, хлопці на тих іменинах ще й не випили були гаразд, а Індик уже куняв. Силують його в одну душу: випий ще. Не хоче й не балакає. Почали напувати його силоміць. Поїв один, Покотило — здоровий був гайдамака,— Індика пад за руки повище ліктів; а другий почав заливати його горілкою, защемивши його довгий ніс пальцями і промовляючи: "Причащається раб божий Індик", а другі співали: "Тіло Христове прийміте, істочника безсмертного вкусіте", потім запихали Індика оселедцем, а далі знову заливали, та вже не горілкою, а мішаниною: горілку, і пиво, і ропу з оселедців залили докупи. Індик пручався, мотав головою, блював, а вони реготали, співали причасну.
Увійшов на те хазяїн хати, міщанин-свинар, та, похитавши головою, почав їм дорікати, що не гоже таке робити християнам, гріх. Трохи втихомирились, почастували хазяїна — та й край. Розійшлись собі любенько. Нікому ніякої кривди ані халепи не було.
А це ж блюзнірство було таке ж саме, як і оцей похорон у Крамарихи, а може, ще й гірше: з таїнства глумились, а не з обряду, як ці парубки. Та на гріх тут уже дяк і піп до цього взялись. Та й хитрий же піп, думав становий: просить — полякайте їх самі та й пустіть. Сам не хотів лякати, а пише бумагу. Ну, коли б так, при случаї, на словах сказав або просто записочку написав — чому ж? І я б по-простому: ну, набив би там мордяку одному-другому, посадив би у збірню — та й край. Суд скорий, правий і... таки милостивий; бо краще ж дурневі взяти по пиці, ніж у тюрмі сидіти. Та ба! Хитрий піп офіціальну бумагу пише, щоб самому бути чистим, а все на мене звалити. Добре придумав! Та офіціальну бумагу не сховаєш...
— Тьху! Бодай ви пропали.
Вернувшись додому, становий ще довго думав, ходив по канцелярії, перегортав книжку законів та сердито спльовував.
Потім, зітхнувши, він згорнув дознаніє про блюзнірство у пакет та й відправив його до судебного слідователя.
Судебний слідователь, ще дуже молодий чоловік, гарний, чорнявий, кучерявий, прочитавши дознаніє станового, здвигнув плечима.
"Чорт його знає,— подумав він,— як та адміністрація, їй-богу, а усякої дурниці робить важне діло! Ну, на бісового батька було оце дознаніє робити і мені пересилати? Розпитав би так, на словах, ну, розправився б сам якось із парубками "мірами кротості", та й край. Ні, кортиться "діло" зробити та за якусь хлоп'ячу вигадку втовкмачити дурних парубків у тюрму! Може, вони хлопці й чесні, путящі, а посидять у тюрмі, то вже годі: вже арештанти і злодюги повік. А бодай би вас усіх!"
Нічого робити, звелів слідователь писареві розписати повістки і визвати у свою камеру всіх парубків, що справляли похорон, і дяка Маковійського за свідка.
Точнісінько так вийшло, як з дознанієм станового.
Слідователь знов розпитав парубків і записав усе, а дяка вилаяв ябедою і вигнав. Ще гірше жалко стало слідователеві парубків, коли він їх в очі побачив.
Він пригадав собі одно весілля за студентських часів.
Була у нього тоді любка Наталя, якась бідненька швачка. Чи любив він її, чи ні, він тоді добре не знав — тепер бачить, що ні,— а вона його любила, здавалось, щиро. Оце колись весною, у свято, зійшлося до нього кілька чоловіка товаришів. Прийшла й Наталя. Була й пляшечка, і чарочки. Один із товаришів гарно грав на гітарі і співав українські пісні. Наталя дуже любила пісні і залюбки слухала б їх та й слухала б, хоч і наганяли вони на неї сум та журбу.
І тепер ось вона задумалась, сумно затопивши очі через відкрите вікно кудись удалечінь. Весняний вечір був тихий, погожий, сонце заходило в рожевих хмарах. Молоде, майже дитяче личко Наталі було жалісне-жалісне, з тою поволокою смутку та журби, що наклала так рано на нього сирітська доля і щоденна праця задля шматка хліба. Він сидів поруч неї так близенько, що чув тепло її тіла.
— Випий, Наталю, веселіше буде,— сказав він.
— Не хочу,— відмовилась вона.
— Випийте, випийте,— намовляли товариші.— Не цурайтесь компанії.
— Пийте собі, не вважайте на мене,— відповіла вона,— мені й так добре.
— Та випий-бо,— силував він.— Ну, коли любиш мене, одну чарочку.
— Хіба без того не можна любити? — спитала вона, "і
— Нуgt; випий, прошу. Веселіше буде і тобі, і мені, і всім.
Наталя любо глянула на нього, зітхнула легенько та й випила. А товариші співали гуртом:
(Продовження на наступній сторінці)