Ніхто не стріне, не спитає – звідки,
не підведе стривожено очей,
лиш підозріло визирне сусідка
з-за перекошених дверей.
Уступиш ти до темної кімнати,
де сіре ліжко, як брудний барліг,
стоїть неприбране і на підлозі
знати сліди чужих огидних ніг.
Цвіте герань, і в павутинні муха
десь б’ється…Ти одна, одна.
Ніхто не гляне, не підслуха,
чи ти весела, чи смутна.
Мов корабель твоя мансарда
по морю тиші проплива
і тільки серце, як петарда,
зболілі груди розрива,
що десь рясніє сміх веселий,
шумує радість і тепло,
а ти в запльовану постелю
кладеш запльоване чоло!
Склепила ніч важкі повіки
і в шиби дише гаряче.
Ніхто не схилиться довіку
тобі, як рідний, на плече,
не пригадає друзів дальніх,
що десь майнули вітерцем, —
і тільки образи брутальні
тобі палитимуть лице.
Вони повстануть, як міазми
із чорних шпар, із вогких плям —
і стиснуть нестерпучі спазми
тебе за горло, як петля:
для кого молодість горіла,
кому цвіла твоя любов?
Адже ж у тебе – тільки тіло —
п’янючі груди, палка кров!
Зірви шмаття своє паскудне,
зітри мальований свій рот:
хай буде це до чесних буднів
твій небуденний поворот!