І
Упала снігова завіса
і відслонила далечінь:
лежить села тоненька риса,
мов на папері темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне по снігу:
здається стала біла тиша
і слуха таємничий гул.
А гул росте, немов заграва,
і вже ступає на поріг…
Чи скоро ж безгомінь білява
впаде йому до ніг?
ІІ
Село закуталось в солому —
та й спить. А вечір із-під верб
насупивсь. В полі голубому
хтось загубив тоненький серп.
Тепер нікому не потрібно
його блискучого жала:
стара зима гаптує дрібно
мережку мрійну для села.
І спить село. Сліпі віконця.
Степи —до пояса в снігу.
Невже чекатимуть, щоб сонце
Збудило весняну снагу?
А я ж схвильований із міста,
Де рвійно день і ніч без сну
могутній пазуху розхристав
і сам собі кує весну!
Кує не розгинає стану,
схилив напружене чоло.
Скоріше б сонце Дніпрельстану
із-під руки його зійшло!
Нехай би заспані віконця
Із-під солом’яних брилів
сяйнули сяйвом і без сонця
в пітьму засніжених полів!