— Княже, вони пішли готовити похід на тебе, я ручу тобі.
Розлютився Ярополк і покликав до себе Володаря й Василька.
— Куди подався Рюрик? — спитав він у них. — Похід на мене готовити?
— Ні дядьку, не на тебе похід готовити, а шукати собі нового уділу в Тьмутороканї, або деінде.
— Чого ж ви з ним не пішли?
— Ми ждемо, аж ти, дядьку, віддаси нам на батьківський уділ.
— Ваш уділ? Цього ніколи не буде! Він мій є і буде. Не думайте навіть про це.
Княжичі не відповіли на ці слова. Тільки з того часу стали справді думати над тим, як відзискати уділ.
— Передусім треба нам звідси тікати, — сказав Василько — тут не діждемося добра. Знаєш, брате, тікаймо в Київ до Вишати. Там порадимося, що нам робити.
І втекли...
Зрадів Вишата, коли побачив своїх вихованців, зрадів і Мирон, що виріс уже на дужого парубійка, товаришами дитячих літ.
А як Володар і Василько оповіли про свої пляни, сказав Вишата:
— Княжичі, я вашому покійному батькові прирік, що опікуватимуся вами, поки не засядете в своїх уділах на княжих стільцях. У мене в перехованні батькове золото й дорогоцінності. Золото за ввесь час не лежало даром, і тепер ваша спадщина вдвоє така, як її залишив вам батько.
— Дякуємо вам, щирий і добрий опікуне наш! — сказали брати разом.
А Вишата говорив далі:
— Буде на що найняти дружину і рушити з нею по свою батьківщину. А коли б і не стало вам це, то я своїх грошей доложу, теє, позичу вам.
Ще раз подякували Володар і Василько Вишаті.
А Мирон тоді:
— Княжичі, чи приймете мене до своєї дружини?
Як не стануть Володар і Василько обіймати Мирона:
— Друже наш сердечний, коли ти з нами будеш, то ми певні, що перемога буде наша.
— А я зберу ще всіх товаришів наших молодих літ. Пригадайте, як то ми разом у військо гралися, як ми вас усіх трьох княжичів своїми вождями вибирали. От, тепер то ми зложимо справжнє військо, а ви таки справді нашими вождями, князями нашими будете. Не довго тривало, а вже майже всі колишні товариші князів у їх дружину зголосилися.
Горде й пишне стало військо синів Ростислава Володимировича, хоч і невеличке ще.
А як розвинули синій прапор із золотим львом, що був досі на схованці у Вишати, і як залопотів він весело на вітрі, тоді Володар каже до Вишати та до його жінки:
— Опікуне наш щирий і добрий, і ви, паніматко, що були нам замість батька та матері, поблагословіть же нас замість них, щоб нам повелося в поході нашому.
І обидва брати станули навколішках, а Вишата та його жінка благословили їх:
— Нехай вам щастить, княжичі, завсіди й усюди!
І рушило військо раннім ранком у похід. Ясно світило сонечко Боже, весело лопотів шовковий прапор батьківський. Неначе оповідав дружинникам минулу славу бистрокрилого вірла, Ростислава Володимировича, батька трьох вірлят молодих і дужих — Рюрика, Володара та Василька. Неначе говорив їм обидвом: "Як батька вашого вів я до слави й величі, так і вас поведу. Тільки в згоді, в єдності братній живіть й робіть усе!"
Тихо, спокійно рушало військо Києвом раннім ранком, щоб не звертати уваги на себе. Однак як в’їхали в ліс дрімучий, не видержали — співати зачали.
І понеслася пісня лісом густим, непроглядним.
В обидвох княжичів якось так легко було на душі.
— Нове життя починаємо, самостійне! — говорив Василько.
— Вже ж! — відповів Володар — довго були ми під опікою небажаних опікунів — тепер нове життя...
Коні йшли бистро. Де княжичі в городі, чи в селі приставали на спочинок, там дружинники нові зголошувалися. Була це найбільша заслуга Мирона Вишатича. Він так умів промовити, так умів заохотити людей охочих до зброї, що ці гурмами зголошувалися в ряди княжого війська. І росла дружина княжичів Ростиславичів, більшала. Аж зайшли під Збараж.
— Тут уже ваша "вотчина"* починається, князі! — каже один із дружинників.
І впали обидва молоді князі навколішки, гарячо молилися Господу Богу, а потім тричі землю цілували:
— Вітай нас, батьківщино наша, вітай! Для добра твого все наше життя посвятимо!
А військо загреміло:
— Слава князям Ростиславичам — Володареві й Василькові!
А Мирон Вишатич докинув:
— І Рюрикові!
Збараж добровільно й радо городські ворота відчинив, городська старшина князів хлібом-сіллю привітала:
— Ви наші, ми ваші, княжіть нам на добро й на славу! — сказала.
Багато збаразької молоді в княжі дружинники зголосилося.
Із Збаража подалися Володар і Василько з дружиною в Теребовлю. І тут повітали їх хлібом і сіллю.
До Теребовлі прибув і Рюрик до них із чималою дружиною.
— Не повелося в Тьмуторокані — сказав.
— Навіщо тобі Тьмуторокань, тут наш уділ, батьківщина наша!
Город за городом відчиняв Ростиславичам ворота аж по Перемишль, Ярослав і Червень.
Та Ярополк став військо готовити на Ростиславичів.
— Не дам їм Червенських городів і Подністровя! — сказав, — раз були в моїх руках — остануться при моєму роді.
І пішов походом...
Та що ж, не відчинили йому воріт Червенські городи, а Ростиславичі хороброю дружиною шлях заступили.
Завзята була січа. Не встояла Ярополкова дружина, розбіглася, а Ростиславичі в погоню за Ярополком на Володимир ідуть.
І взяли Володимир.
Ярополк у тривозі в Київ до великого князя Всеволода подався благати:
— Рятуй мене! Ростиславичі Володимир захопили, мене з мого уділу прогнали! — благає він, та не каже, що він почав війну, що він перший на уділ Ростиславичів рушив.
А великий князь Всеволод каже:
— Мій син поможе тобі Володимир відібрати в Ростиславичів.
І рушив Володимир Мономах на Володимир, столицю Волинського князівства. Та поки почав битися, взиває Ростиславичів, щоб добровільно уступили.
— Не ми почали війну, а Ярополк — нехай він дасть слово, що не наступатиме на нас.
І сказав князь Володимир Мономах до Ярополка:
— Погодься з Ростиславичами, лиши їх землі в спокою, а ні, то я сам із ними на тебе піду.
І зобов’язався Ярополк не наставати більше на Ростиславичів, хоч як жаль було відступати стільки землі.
Поїхали всі в Київ до великого князя Всеволода, щоб розсудив їх.
І каже князь Всеволод:
— Не годиться тобі, Ярополку, в Ростиславичів уділ відбирати. Ти вдоволися Волинню, а ви, Ростиславичі, княжіть у своєму уділі! Живіть по-сусідськи з Ярополком і бороніть своєї батьківщини, цеї окрайної нашої землі перед ворогами.
І поділилися брати спадщиною.
Каже Володар:
— Ти, брате Рюрику, найстарший, ти поділи нас!
І каже Рюрик:
— Я беру собі "горню перемиську сторону", ти, Володарю, візьмеш Побужжя й верхнє Подністровя, а ти, Васильку, візьмеш Поділля. Чи згода, брати?
— Згода, згода! — сказали Володар і Василько.
А Рюрик каже:
— Будемо кожен окремо княжити, але проти всяких ворогів разом виступати.
І осів Рюрик в Перемишлі, Володар у Звенигороді, а Василько в Теребовлі. Думали брати, що бодай якийсь час у мирі заживуть, та не довелося. Не додержав Ярополк даного слова, жаль стало йому гарної багатої Подністрянщини, городів Червенських, і 1087 року рушив знову з великим військом на Ростиславичів. Насамперед пішов на Володаря, на Звенигород.
Та не судилося йому й бачити Звенигорода. Погиб у дорозі.
Не мали довго спокою Ростиславичі. Хоч не стало вже Ярополка, так знову польський князь і угорський король спокою не давали.
Треба було на всі боки відбиватися. Та всі три брати завсіди разом, згідно на ворога йшли, один одному без вагання йшов на підмогу, то й скоро пощербилися ворожі мечі об тверді щити Ростиславичів.
Даремні були затії ворогів.
Аж невесела наспіла вістка в Звенигород і в Теребовлю із Перемишля в 1092 р.
Князь Рюрик помер. Не оставив по собі наслідника, помер бездітно.
Приїхали обидва брати, Володар і Василько, на похорони. Заплакали над тілом покійного брата. Величаві справили похорони, похоронили в перемиському соборі в марморній домовині.
І каже князь Василько братові Володареві:
— Ти, брате, старший, тобі в Перемишлі княжити, а я в Теребовлі остануся.
— Добре, — каже Володар — за те я тобі зі свого звенигородського уділу частину відступлю.
І поділилися брати по-братньому, щоб нікому з них кривди не було.
Та тільки провідали угорський король і польський князь про Рюрикову смерть, уже на Перемишль полки готовлять.
— Добра нагода — думають — захопити собі Перемишль і всі Червенські городи, а то й усю Подністрянщину.
Не вдалося. Поспішив братові Володареві на підмогу Василько, і тікати мусів угорський король, і тікати мусів польський князь.
А брати в перемиському княжому теремі нараду мають:
— Треба нам раз назавжди знищити ворогів наших! — каже Василько.
— Ба, знищити, та як, де тільки сили взяти? — каже Володар.
(Продовження на наступній сторінці)