«Тоді, як галич на галич налітала...» Антін Лотоцький

Читати онлайн нарис Антона Лотоцького «Тоді, як галич на галич налітала...»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну, тепер можемо покликати на престол князя Любарта Гедиминовича,— говорив боярин Павло Миколчин,— як цього хотів тисяцький тоді, коли ми по смерті князів Андрія та Льва Юрійовичів вибирали нового князя. Тепер він певно радіє, що по його склалося.

— Де там, не радіє! — відповів боярин Любомир Радославич,— Він же ж не хотів пристати до заговору й на тайній нараді виступав рішуче проти вбивства князя Юрія.

— Дивні діла господні! — сказав на це боярин Павло Миколчин.— Та вкінці чого й дивуватися. Сказав же якийсь-то еллінський чи римський любомудрець: зміняються часи й люде з ними.

— Ні, боярине, я не змінився — який був тоді, такий я й сьогодні: Тоді я говорив: "Не кличмо собі князя з ляхів, бо воно добром не пахне для нас. За ним, мов чорної галичі, насуне в нашу країну всякої саранчі, й потім не спекаєшся їх. Чи ж вони не так само близькі свояки Романовичам, як і отсей Болеслав? Та не слухали мене. Вибрали Болеслава. А тепер от до чого дійшло.

— Не спекатися нам їх! — сказав тисяцький, що саме ввійшов і чув останні слова.

— Як не спекатися?! — закликали бояри.— Якось спекуються! Ось маємо вже вісті з Щирця, з Буська, із Звенигорода, що там на першу вістку очистили геть городи з цеї галичі. І так по всій країні піде!

— Піде, правда! — відповів тисяцький.— Однак я цим не радію.

— Не радієш? Чому ж саме? Чи ж жаль тобі ворогів наших?

— Ні, не жаль мені їх, та я знаю, що цим ми ще не збудемося їх. Не буде спокою, я певен цього. Не дасть нам спокою Казимир краківський, а прийде з військом, щоб зайняти спадщину по своякові. Тому я не хотів пристати до заговірників і тому тепер не тішуся, що заговір удався. Це нещастя для нас. Вибрали ми вже собі хоч і Болеслава Тройденовича, то треба було його слухати, держатися його, окружити його своїми людьми й старатися впливати на його, щоб він кинув ворожу нам політику.

— Чи ж не старалися? — спитав хтось.

— Еге ж, старалися обмежити княжу власть у користь боярства. А коли побачили, що він не рад збуватися власті, тоді щовизначніші люде поусувалися й прямо змусили його цим шукати опори в чужинцях.

— Але ж він не тільки що окружався чужинцями, але й нехтував нашою вірою й звичаями нашими, попирав латинство,— сказав Семен Лазорич.

— Робив так, як радило йому його окруження,— відповів тисяцький.— Винні ми, що допустили, де окруження до його, а не він.

— Та коли він був проти нас, проти бояр! — замітив знову ж Семен Лазорич.

— В тому-то й наше нещастя, що ми загальну справу бачимо в своїй боярській або в особистій. Це нас губило й гу

бить, а коли не змінимося, то й погубить. А. правда тільки одна: наша справа —це справа всіх верств, що живуть на нашій землі: і боярина, і смерда, і закупа, а навіть раба. І раб повинен чути, що йому добре тут, а тоді й він боронитиме своєї держави.

А о. Арсеній, парох церкви св. Хреста, додав:

— Коли б так було, як Господь наш Христос учив, що всі собі брати: і князь, і боярин, і смерд, і раб,— то була б і сила в нас, не страшні були б нам вороги, а князі наші чули б, що панують над згідним народом, дбали б про свій народ, а не шукали б опори в чужинцеві.

— Правда твоя, отче! — сказав старий Радославич,— Та в нас дуже здавна таке водиться, що всякий тільки своєї власної користі шукає. Чи думаєте, через що наша велика й багата земля пішла під чужу владу. Через те, що поділилася на безліч дрібних князівств, а кожен князь дбав про свою власну користь, і з цього приходило до усобиць.

— Так, так! — притакнув о. Арсеній,— Ось читаю я літопис княжий і бачу ясно: наша галицька й володимирська волость була, може, ще найщасливіша, бо мала таких князів і королів, як Володар і Василько, Володимирко, як Ярослав Осмомисл, як Роман та Данило, як Юрій І. Володар і Василько дали нам найкращий приклад, що можна доконати згодою й спільними силами. Кілько вони ворогів мали, й то ще яких, а всім оперлися й лишали своїм наслідникам могутню й сильну державу.

Тут вмішався тисяцький:

— І я кажу: свята правда — згода й єдність, а особливо в хвилях небезпеки! А тепер така хвиля в нас. Кажу вам, недовго треба нам ждати, як під мурами Львова появиться краківський князь, а може, й угорський король по старій пам'яті загостить до нас. Не буде в нас згоди, не буде єдності — чи ж у силі будемо обігнатися від цеї галичі? Мусимо стояти сильні й єдині, як стіна. І завчасу подумати над цим, як нам вдержати лад у державі, як нам боронитися. Й тому саме я вас, бояре, скликав сьогодні на раду.

І виступив старий сивоголовий Мирослав Чудилич. Говорив поволі, з перервами, слово по слові, наче думав над кожним словечком; не бесідник був, видно.

— Тисяцький Дмитре, добре кажеш, що тепер непевний час, час грізної небезпеки. А в такий час не радити нам, не розводитися довго, а робити. Довгі наради доводять тільки до незгоди, нищать єдність, одностайність. Тому, бояре, не радьмо, не воюймо гарними словами, а візьмімося за діло. Не слів нам треба, а діл. А першим нашим ділом нехай буде вибір на провідника нашого тисяцького Дмитра Детька. Воєнний час і воєнних людей потребує...

— Добре, добре! — закликали прихильники тисяцького, але в противному кінці зашуміло:

— Не вибирати нам начальника, вся боярська рада править краєм, а не начальник, а зверхником нашим князь Любарт, свояк Романовичів.

А провідник противників Детька Семен Добромирич піднявся з сидження й сказав:

— Не нам вибирати начальника, а князь має настановити його. Тому я раджу вислати до князя Любарта посла з постановленням, що ми признаємо його своїм князем. А як посла раджу вислати тисяцького.

Прихильники Дмитра зашуміли:

— Він хоче на якийсь час позбутися тисяцького, щоб тут скріпити сили своїх прихильників і самому вибитися наверх, і тому радить вислати тисяцького. Хай він сам іде в посольстві.

Та тут піднявся тисяцький і сказав:

— Коли вся рада згідна, щоб я їхав до князя Любарта, то я готов у дорогу.

Прихильники тисяцького поглянули по собі й шептали:

— Коли він сам на це годиться, так значить, він щось велике задумує!

І Дмитро Детько був одноголосно вибраний висланником до князя Любарта. А на той час воєводою став Семен Добромирич.

III

Слова тисяцького, а тепер наставника Дмитра Детька сповнились.

Краківський біскуп мерщій вибрався з поворотом у Краків і зараз-таки по приїзді був у Казимира. Здав йому звідомлення з своєї роботи, а про смерть князя Юрія II оповів Казимирові ось таке:

— Як тільки я прибув на Русь, зараз почав приготовляти стежки для нашого плану. Я пізнав скоро, що бояри невдоволені з Болеслава, тому що він сприяє нашим людям. Рішився я використати це невдоволення. Підшукав я нашого чоловіка. Є ним Бартек із Лобзова, що тут оженився з багатою боярською дочкою. Я його намовив, щоб він заявив охоту перейти на грецьку віру й удавав великого прихильника бояр, а противника князя. Він так і зробив. А вскорі з'єднав собі прихильність багатьох визначних бояр. Тоді почав намовляти: їх до заговору проти князя. Бояри далися втягнути в сильце. І заговір удався. Тепер, найясніший королю, тобі дорога на Русь отворена.

— Так і гаразд! — сказав Казимир із вдоволенням.— Але чи багато між боярами противних мені?

— Ніде правди діти — є! Та це пусте. Їх можна буде розсварити з собою, а тоді все піде легко. Одна біда, правда, що між противниками є тисяцький Дмитро Детько. Це мудра людина, хоч і не належав до Болеславових противників: не дав себе втягнути в заговір, а противно, виступав рішуче проти заговору. І на лихо, його, мабуть, і обрали тепер головним керманичем держави.

— Це справді мені не по нутру, однак нема що довго думати, а треба скоро ділати. Ти ж знаєш, що я заключив договір із королем Угорщини, що на випадок Болеславової смерті Галицька волость переходить під владу Людвика. Та я тоді мусив таку умову зробити, а тепер що іншого... Тепер мені шкода другому, хоч би й своякові, відступити цю багату й гарну землю... Я мушу мерщій рушити на Львів, щоб поставити Людвика перед довершеним ділом.

— І добре зробиш, найясніший королю! — похвалив біскуп.

І Казимир не гаявся, а як стій зібрав чималий відділ війська та рушив на Львів.

Ішов скоро, сливе ніде не задержувався, так що шляхта почала вже нарікати, що коні не видержать такої дороги, та Казимир мов не чув її нарікань.

— Вперед, вперед, час наглить! — накликав раз у раз.

І вже в суботу, 22 квітня, був під стінами Львова. Першим його ділом було порозумітися з Бартеком із Лобзова.

Бартек зараз і явився в його таборі. Він говорив:

— Найясніший королю, ти прибув саме в пору; тепер легко можна зайняти Львів, бо нема в городі цього, хто лад держить у йому.

— Кого саме?

— Немає в городі начальника Дмитра Детька. Бояри вислали його в посольстві до Любарта, щоб перейняв Галицько-Володимирську державу під свою власть. Він розум і сила Львова. Без його Галичина — це вівці без пастуха. Тепер саме пора зайняти Львів.

— Ну й гаразд, але ти, Бартеку, все-таки старайся з'єднати мені прихильників серед визначних бояр.

— Можна, можна! — впевняв Бартек.— Дмитро має серед боярства багато противників. Вони вже з самої ненависті до його підуть з нами.

— Гаразд, роби, а я тобі віддячуся.

(Продовження на наступній сторінці)