«Трицарство» Іван Липа

Читати онлайн казку Івана Липи ««Трицарство»

A- A+ A A1 A2 A3

Почав менший брат царювати між цим лісовим народом. Об'їхав усе царство, усе оглянув і малим здалося йому й убогим його царство й тісно стало йому тут жити. Жадоба, що панує на землі, захопила його душу і дав він наказ своєму найстаршому воєводі, щоб той зібрав як найбільше війська, пішов із ним і забрав сусіднє царство, а царя, щоб кинув у темне підземелля.

Зібрав воєвода військо й потай од усіх наскочив на столицю царя Степового, перебив сторожу в його палаці, узяв царя в полон і кинув його в льох темний та вохкий.

Тоді цар Лісовий прилучив до свого й царство Степове й от •із двох царств стало одно двоцарство.

Чи цар був такий дурний, чи такий злий, а тільки почав мучити й катувати людей степових, почав переробляти людей степових на лісових, почав заводити в степах свої лісові порядки. Та найбільшим нещастям було для людей степових те, що цар так переробив і перебудував усі їхні шляхи й дороги, що ніяк не можна було пройти або проїхати по степовій країні, як тільки через лісове царство. От, скажемо, близько від села до села, от і вид-дно, от зараз через царину, а прийти туди не можна. А не можна через те, що дорога йшла спершу в лісове царство, а вже звідти верталася до сусіднього села. Кому треба до храму, кому до школи, кому на ярмарок, кому до міста, — то інакше, як через лісове царство не проїдеш. З початку люде відвідували таки своє, хоч і було важко. Далі побачили, що лекше ходити до лісового царства, там можно й купити все, можна й в школі вчитися. І робили як їм було лекше, а через те ставала їхня країна завмерла, не стало там того веселого, богатого життя, а все перейшло в лісове царство.

От так цар робив, а як скорив усіх людей степових, то знову йому стало тісно жити і наказав він воєводі своєму забрати ще одно сусіднє царство, а царя того кинути в льох темний.

Тоді воєвода так саме забрав і царство озерне, а царя кинув у льох темний та вохкий.

Тоді цар прилучив до себе і озерне царство і тут почав заводити свої лісові порядки, переробляти людей озерних на лісових, мучив їх і катував. Та найбільшим нещастям для людей озерних були знову шляхи й дороги, що вели в свій край тільки через лісове царство. Через це так само і цей край занепав, а натомість розцвітало і богатіло лісове царство...

Уже оба брати сидять у глибоких льохах, а того не знає менший брат, ані мати їхня.

І от згадав старший своє вільне життя, упав у велику тугу й хоч як перемагав себе, а таки скотилася з ока одна сльоза й упала на сиру землю...

Згадав і другий про своє море в темному льоху й у нього скотилася сльоза на сиру землю.

Пішли ті дві сльози в землю? аж до підземного джерела, а далі в море. Мати зараз же почутила ті сльози в морській воді та й каже до своїх мелюзин:

— Ой, щось моїм синам тяжко жити на землі, бо почуваю їхні сльози тут у морі. Даю вам три дні, щоб усе розвідали про їхнє життя.

Мелюзини передали русалкам, ті мавкам і через день морська цариця все знала про своїх дітей.

Тоді вона почала хвилювати море, почала розбивати кораблі, сукаючи між людьми сміливих і відважних людей.

Кільканайцять кораблів уже розбила й не знайшла поки ще ні одної відважної душі.

На обрії моря з’явилася маленька чайка, що летіла на повних атрилах. Коли цариця підкинула її на високій хветлі в гору, потім пустила під воду, всі від страху побожеволіли й тільки один юнак спокійно плив по морю в напрямку до берега.

Цариця зауважила це й виринула перед ним. Він не злякався й не здивувався, а плив собі далі.

— Утопнеш, — сказала вона йому. Юнак посміхнувся й одповів :

— Ще ти не знаєш, Царице, що я плаваю як риба. Я ніколи не втопну, хиба замерзну, бо море, — то моя стихія, я родився і виріс на ньому.

— Ти сміливий й одважний — сказала цариця й пірнула в море.

Другого дня вона побачила, що юнак ще пливе по морю й спитала:

— Куди-ж ти плив цією чайкою?

— Я хотів переїхати в чужі краї, хотів об'їхати морем цілій світ, бо люблю море, як і свою душу.

— Ти сміливий, — й пірнула в морську безодню. Третього дня побачила, що юнак ще пливе. Тут знову виринула Цариця й сказала йому:

— Я б зробила так, щоб Ти ніколи не розлучався з морем, як би ти мені став у моїй пригоді,

— Ради цього я все зроблю.

Тоді веліла дельфінам поставити перед ним на дорозі скелю, а на ній напитки й наїдки. Юнак доплив до скелі і зліз на неї, щоб одпочити й покріпитися. Він сидів на скелі ї грівся на палючому сонці, а цариця розповіла йому про трьох царів і про злучення трьох царств в одно трицарство.

Юнак із гнівним запалом вигукнув :

— Сама доля кидає мене на боротьбу з неправдою й злом. Я ж ради того й покинув свій рідний край! Я піду й сам уб’ю того ката царя, визволю тих двох із темних льохів і верну їм їхні царства.

Тоді Цариця додала :

— Цього не роби, а вислухай мене далі. Усі три царі — то мої діти. Не слухали мене мої діти, заманулося їм царювати на землі, а на землі брат брата оббірає, брат брата вбиває. Межи людьми панує жадоба, бо кожен чоловік має аж дві руки й обидві хапучі. Ось через що й мій менший син забрав собі чужі царства. Ну, та я сама покараю його матерньою карою, а тобі даю* доручення піти туди, де сходилися колись три царства до купи. Саме талі гендлює один чоловік. Він один має на все трицарство, хоч, правда, одну руку хапучу, а за те другу даючу. Бере він першою з одного царства, а другою передає в сусіднє. Собі лишає стільки, аби прожити. Не придбав великих статків, хоч не має й недостатків. Треба від його забрати ту силу руки даючої та передати її цареві — моєму сину. Ось тобі блакитний діямант, що його ледве можно сховати в жмені. Піди до того чоловіка й зроби так, щоб він узяв його рукою даючою і подержав у ній хоч трошки. Тоді сила руки даючої перейде в той діямант. Ти його візьмеш назад, а в замін даси йому оцей ще більший рожевий діямант, а той віднесеш і подаруєш цареві — мойому сину. Тільки роби швидше, бо сила моя всього на три дні.

Що з сього вийде сам побачиш і тоді прийдеш мені розказати.

Юнак згодився.

Три слуги цариці винесли з моря гарну одіж і зброю для юнака, він одягся і побачив біля себе легку як птиця, чайку з білими вітрилами. Сів туди і з великим задоволенням поплив робити добре, сміливе діло.

Через кілька день вертається до моря веселий, аж сміється, кличе царицю й каже:

— Прийшов я до того чоловіка, що живе там, де сходяться трицарства й коли він обходячи в ночі подвір’я, держав хапучою рукою смолоскип, я показав йому діямант блакитний, то він узяв його неохотно рукою даючою, подержав трохи, потім зачав гратися ним проти вогню, а нарешті я ледве видер у його з рук. У замін дав йому діямант рожевий і він тим утішився. Поніс я діямант блакитний до царя. Саме у його в гостях lt;5ули Пан та Дука.

Коли я ввійшов і уклінно прохав царя приняти від мене, чужоземця, цей незнатний подарунок, так у всіх аж очі розбіглися, як діямант засяв проти сонця, наче зоря ясна. Усі тішилися, перехоплювали його з рук в руки і цар і Пан і Дука.

Так захопилися тим, що й не помітили, як я вийшов з палацу.

Після того в Трицарстві почали робитися дивні діла:

Другого дня в ранці цар, твій менший син, вийшов до народу в короні тай каже:

— Вірні мої підданці! Надокучили мені всі мої богацтва, обридли всі мої розкоші, важко мені носити цю золоту корону й царювати. Беріть мою корону, хто з вас хоче, а мені нічого, нічого не треба.

З тими словами кинув корону свою в юрбу. Зраділи люде, почали хапати корону, кожен рве її собі, усі почали сваритися, почали битися...

А цар помандрував у світ за очі.

Того ж дня виходить і Пан до своїх селян й каже:

— Люде добрі! Важко мені порядкувати моїми великими землями. Коли цар оддав корону, то й я віддаю вам свої землі, бо тепер мені нічого, нічого не треба.

Оддав Пан селянам свою землю і помандрував в світ за очі. Зраділи селяне, почали ділити землю, почали сваритися, почали битися...

Того ж дня виходить до своїх робітників Дука та й каже:

'— Товариші! важко мені порядкувати своїми майстернями та фабриками. Коли цар оддав корону, пан землю, то й я віддаю вам усе своє добро, бо мені вже нічого, нічого не треба... З тим і пішов у світ за очі.

Робітники зраділи, почали ділитися, почали сваритися, битися.,

А той, що гендлював там, де сходилися трицарства, почав хапати з усіх трьох царств. Уже не продає як раніше, а собі лишає як найбільше. Тепер у його комори повні всякого краму, сараї повні плугів та шкіри, стайні повні коней. В загонах стоїть худоба, а в кошарах вівці, у хатах повно золота, шовків та аксамиту, словом усього добра повним-повно, а руки хапучі все тягнуть, аж трусяться, то з одного царства, то з другого, то з третого.

Сам зробився таким скаредом, що тільки хліб черствий їсть, а все хапає, усе бере, усе складає.

От четвертого ранку іде дорогою голодний, стомлений цар. Бачить — дім, в тому домі повно добра, а в маленькому покої примостився сам господар. Привітався цар ласкаво, уклонився чемненько та й каже:

— Чоловіче добрий ! чи не даси мені хлібця шматочок, ба я голодний.

Чоловік треться, мнеться — ні туди, ні сюди.

Цар оглянув усе навкруги, бачить скрізь повно добра. Почув, що тут можна поживитися. Одразу почутив у собі царську силу, руки хапучі так і забігали... Далі як гримне :

— А хиба тобі, іродів сину, повилазило, хиба не бачили, що я твій цар ? Що ти повинен мені податки давати ?

(Продовження на наступній сторінці)