«З-під Полтави до Бендер» Богдан Лепкий

Читати онлайн історичну повість Богдана Лепкого «З-під Полтави до Бендер»

A- A+ A A1 A2 A3

Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість: "Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестівейший цар! Кто тєбя дастойно." — і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища:

"Генерал Гамільтон!".

"Генерал Штакельберг!".

Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.

"Князь Віртемберзький" — почувся майже хлоп'ячий голос.

Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. "Вітаю панів", — промовив по-німецьки, — "та прошу до моєї кватири: гостям раді!"...

В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців.

Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість — нехай про москалів не думають погано: його ім'я славлять по всьому світу. Це ж — "загранічні..."

Слово "загранічний" у Москві мало магічний звук. Москалям бо притаманне — з одного боку вивищування себе: чванькуватість, а з другого — почуття меншевартости. Звідсіля й жадоба підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього Заходу при пошані до "загранічних". Тому й усякі "принци", "принцеси", "абзаци", "вокзали", "курорти" й інші "бутєрброди" такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі.

І цар Петро був теж москалем з крови й кости; його манило все, що "загранічне". А саме шведи були тими "загранічними", що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана великодушности, заманити до себе на службу, це надійна користь з перемоги, при недостачі своїх фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба.

І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково. Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги. Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб до решти не вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці.

А тим цасом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавісою, кінчав гардеробу, переспавшись і відпочивши.

З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини, подражнюючи витончені на голод шведські носи.

Генерали шепотіли між собою, раз-у-раз озираючись.

Піпер тримався осібняком. Що він думав, комбінував у своїй дипломатичній голові, годі знати. Він, що розв'язував найскладніші політичні питання, тепер підпирав стіни царського шатра, зданий на ласку Божу й ворога азіята.

Та ось цокнули остроги, виструнчились прибічники, заясніли нові воскові свічі. Увійшов цар.

Шведські достойники повставали півколом, цар підходив і стискав їм руки. Генерали кам'яніли в вояцькій поставі, механічно схилюючи голови. Піпер при стисненні руки усміхався до царя і щирив зуби, як мерлець до стелі.

Цар був у гуморі и не щадив ласкавих слів:

"Ах, як мило мені повитати Вас, ексцеленціє Піпер, і всіх приявних тут панів генералів!.. Досі доводилось нам зустрічатися тільки в боях, тепер можу особисто стиснути Вашу лицарську руку. Доля химерна, мої панове! її й конем не об'їдеш. Так воно"... і не докінчив, бо звернув увагу на молодого штабовця, з перев'язкою на голові.

"Бачу, що й вас не пощадила сьогоднішня баталія, любий поручнику".

"О, так, ваша царська величносте! На волос, а був би пожив смерти. Зараз таки поруч нашого дорогого короля..."

"А що це у вашій руці?"

"Кусень з розторощених кулею королівських ношів: узяв на пам'ятку, як дорогу реліквію"...

"Невже ж король, мій любий брат, убитий?", — і цар поглянув допитливо по шведах.

"Не знаємо, ваша царська величносте", — відповів, зітхаючи, Гамільтон.

"Я того не хотів" — нібито оправдувався цар, а в душі думав: "Ніс вовк, понесли й вовка".

Настала мовчанка.

"Ну, що ж, панове, — промовив урешті цар — ми вояки і навчені дивитись смерті просто в очі. Краще нам не роздумувати, бо час минає! — і показав рукою на місця за столом. — Будь ласка, по чарочці, веселіше стане на душі..."

Прислуга налила великі поставці.

"Вип'ємо за нашого дорогого брата, а вашого короля! — сказав цар. — Нехай йому вояцька доля не буде мачухою!"

Почався царський бенкет, а шведська "катова вечеря". Так думали шведські генерали, так думав і Піпер. Йому з думки не сходила шведська армія й нещасна полтавська баталія:

"Чи не зробив король знов якої нової дурниці? Це йому не купити. Добрий вояк, а марний політик. Вся надія на Мазепу: старий лис, не раз у залізах бував і вихопився. Може, й тепер знайде який вихід?"

Піпер у гадках усі можливості перебігає, а між тим кожне слово ловить, чи не почує щось про шведів, про короля свого. Боїться лише того, щоб цар не рушив у погоню.

На щастя, цареві не до того. Він п'яніє на радощах, тріумфує. У короля знайдеться ще час на відворот...

Піпер крадьки позирає на царя, хоче зрозуміти цього північного сфінкса, людину, повну загадкових суперечностей... Заспокоюється. Ще раз приходить до висновку, що цар не пішле погоні. Він не втратив ще віри в Карлового генія, та надто дорожить несподіваною перемогою, щоб рискувати. Погоню вишле цар щойно тоді, як розгадає задуми Карла. Тепер він залишає Карлові ініціативу. Петро хитрун: монгол і візантієць в одній особі — европейська культура — тільки зверхня в нього позлітка. Це Атиля, Тамерлян, Бату хан, Іван Грозний. Кров їх пливе в його жилах, що посторонками набігають на великих неспокійних руках, і, мов сині гадючки, в'ються на дрижучих висках... Цар тепер роздумує, комбінує: хоче знати розміри перемоги, а поки що їсть, п'є та бенкетує, приймаючи водночас із боєвища звітування.

Там саме перечислюють убитих і поранених: москалів та шведів. При своїх цар морщить чоло, при чужих його очі світяться, як у вовка. Так і видно, що він хотів би, щоб їх там лежали тисячі, щоб усі до одного встелили покотом боєвище. І король, "дорогий брат", теж. Але його покищо не знайшли, значиться — він не поляг, він тільки ранений... І — цар п'є.

За кожним разом, коли донесуть йому про якогось мазепинця живим узятого, здригається і дає знак — коротко — "на паль", причому вимовивши таке жахливе слово, вкладає шмат мяса у свій широкий рот, на закуску.

"Івана Чуйкевича со женою живими взяли" — сповіщає старшина від доручень.

"Чуйкевича?"

"Так, зятя генерального судді, Кочубея" — пояснює Меншиков.

"Собака! — крізь зуби засичав цар. — А його жена?"...

"Митря Василівна" — притакує Меншиков.

"Обоє на паль" — рішив цар і попив вином.

Меншиков дивиться на царя своїми баранячими очима. Брюс кривиться, Долгорукий покашлює, а по обличчі Шереметьєва ніби жовч розливається: "Жінку на паль?"... Йому робиться ніяково й соромно.

"Ваша царська величність зволять вселаскавіше прийняти до відома, що Мотря — це донька Василя Кочубея..."

"Кочубея?" — і цар свердлить Шереметьєва своїм несамовитим зором.

Але Шереметьєв витримує цей царський погляд: "Того Кочубея, що за вірність вашій величності голову поклав на колоду. Вдова по Кочубеєві та діти покійника припущені до царської ласки".

Цар не спускає очей із Шереметьєва. В шатрі робиться тихо, як перед бурею. Ось-ось і лусне грім. Тільки Меншиков усміхається злобно. Він почуває себе певно. Він безпечний. Грім не вдарить у нього, тільки у Шереметьєва.

Цар подумав. Потім підніс грізно одну брову й, вихиливши душком чарку, вирішив:

"Помилувати цим разом та взяти під варту. Побачимо, що буде далі".

3.

Побита, але не розбита козацько-шведська армія посувалася здовж правого берега Ворскла в напрямі Нових Санжар.

Двадцять гармат і дванадцять моздірів глухо по шляху туркотіли. Не везли за ними ні пороху, ні куль — в деяких пірвані дула, валка гармат-мерців воліклася.

(Продовження на наступній сторінці)