Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня — значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати — все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе.
Стиснув простягнену руку і зіскочив з коня. Та ще він і не доторкнувся землі, як двох людей кинулося на нього. Двох поспіло йому на поміч, а трьох байдуже грілося біля огнища, нібито для них така сутичка була не новиною, а щоденним явищем.
Огонь потухав звільна, бо дерево було мокре й сичало, як гаддя.
Почалась шарпанина. Хотіли Сидора роззброїти.
— Лиши чоловіка в спокою!
— Ото!
— Кажу тобі, зі мною діло маєш, не з ним!
— Не питаюсь тебе!
— Я слово дав. Я з козаків, козацьку честь знаю.
Заспокоїлися якось і за хвилину сиділи біля потухаючого огнища, запиваючи згоду горілкою.
— Гадаєш, що лиш козак честь має, а другі люди — ні? У всякого своя честь. Дотепер ми, посполиті, лиш з панами та старшинами дрались, а тепер бачу, що й козаки наші вороги.
— Але коней на шведах добувать, то вони приятелі, — підхопив другий. — Коли ти козак, так чому не козакуєш?
— На кочерзі на війну поїду, чи як?
— Не пив би горшки, то й не проворонив би' коня.
— Хробака заливаю. Ось чому п'ю. Але ти не піп, так не сповідай мене, бо як я тебе запричащаю, то й сам чорт не розгрішить!
— Ой-ой! Та й налякав же мене пан козак, безштанько, що мало очкур з переляку не луснув.
Одарка тулилася до Сидора. Ніхто її ніби й не бачив.
— Люди добрі, — почав Сидір. — Бачу, що й між вами згоди немає, як нема її на цілій Україні.
— І не буде, доки ми всіх оцих білоручків не пішлем чортові в зуби.
— Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко!
— Горлорізе!
Насилу примирилися. Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів.
— А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, — спитав.
— Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть.
— З царем?
— А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні.
— А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же він без коня обійдеться?
— І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, — відповів принагідний Сидорів союзник.
На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив.
— Бо то знаєте, — почав той, — мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую...
— Пропиваю.
— Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.
— Бо дурний.
— Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: "Плати!" Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає... На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак.
— І що? — спитав Сидір.
— А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і — навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п'ятдесят шагів. Погадайте!
— Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом.
— За п'ятдесят шагів!
— Морг навожений...
— І оброблений, обсіяний.
— Морг землі за п'ятдесят шагів!
Кивали головами й зітхали... "За п'ятдесят шагів".
— Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.
— Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його.
— В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.
— Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть.
— Промишляє народ.
— А на який кінець?
— На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю.
— Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.
— Нігде правди нема, навіть між панами — ні.
— Поміж ними ще менше, ніж між людьми.
— Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.
— Багато.
— А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.
— Закони на те і є, щоб їх обходити.
— Світ на неправді стоїть.
— На ошуці.
— Тому, бо рівного права для всіх нема.
— Бо люди людьми... А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.
— Сотниченко.
— Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.
— Не знаю. На війну пішов.
— У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?
— Не знаю. З ніким не правувався.
— Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся... Хитрець!
Підсміхалися лукаво.
— А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи.
— Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати.
— Ще й покарають.
— Може, й розстріляють такого.
— Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа... Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.
— А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір.
— І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.
— Бо цар!
— Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.
— Ні.
— А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.
— На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.
— Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.
— Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.
— І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.
— От Палія жаль, цей за нами стояв.
І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.
Ой де ж то тепер пан Палій Семен,
Де він тепер журиться,
Та невже ж йому, бідному, в уму
Ще й досі Хвастів сниться...
Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.
— От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.
— Це був козак.
— Це був оборонець нашої волі.
— Це був ненависник всякого насильства.
Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.
— Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.
— Поки не піддурив.
— Бо мусів.
— Як я чого не хочу, то й не мушу.
— Гетьман побоявся за булаву.
— Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві.
— За булаву війна йде, не за що.
— Не за добро наше, посполите.
(Продовження на наступній сторінці)