— Бо Ганський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде.
— Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський. — Я тому Ганському здавна не вірив.
— Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках.
— Додадуть 600 москалів.
— Почесний караул, — і гетьман усміхнувся. — Хотів я зразу провчити Ганського і спротивитися. Але гадаю собі, має хтось другий під команду Синявського йти, так краще, хай його посилають. Бо треба вам знати, хто таке Синявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Синявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит.
— Чому ж то вони таку параду вашій милості роблять?
— Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене... Мазепа обид не забуває.
Крізь поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало двох їздців. Один на карому, другий на гнідому коні.
Оба в зелених каптанах, з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані.
Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Невеликий, нетовстий, з гарним, солодко всміх-неним обличчям, здалеку виглядав, як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав.
Гетьман казав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський.
Їм подавали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні.
Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слабо розвитий. Лице його, надміру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передвчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на ковнір.
Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхним виглядом, ні поведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця.
Мазепа глянув на царевича, і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати,
І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолодніло і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, уста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли.
Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:
— Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина.
— Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоровля, постараюся сповнити завдання, яке вкладає на мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу, як не чим другим, так своїм досвідом старечим.
Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а цей ще раз жалісливо всміхнувся і насилу зважився вимовити одно тільки "спасібо!".
— А тобі, світлійший князю, — говорив гетьман, повертаючись до Меншикова, — щире дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі!
Меншиков зрозумів легку іронію, що окривалася а тім компліменті, але вдав, ніби він гетьманові слова приймає щиро до серця. Повернув коня і разом з царевичем. Мазепою, Ломиковським і Орликом під'їхав до війська, котре уставилося чотирикутниками на лугах і нивах, не жалуючи ні гарної трави, ні зеленого збіжжя, що пропадало під кінськими копитами і під вояцькими чобітьми.
Козаки стояли посередині, москалі по боках; ззаду, під ліском, декілька гармат.
Гетьман глянув і погадав собі: "Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити".
Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги ріжного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований.
Москалі були в довгих темно-зелених каптанах з червоними відлогами, одні в камашах, а другі в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі "скалкові фузії".
З трикутних капелюхів трьома струйками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на каптани стікало з нього щось ніби рідко розчинене тісто.
Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Ганського.
— Полковнику Ганський!
— Слухаю вашої милості!
— Під чиїм ти регіментом стоїш?
Ганський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів:
— Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи.
— Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!
Не дожидаючись відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одно кричали, а козаки друге, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, вернув у свою карету.
Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.
Орлик їхав біля гетьманової карети.
— Пилипе, — говорив до нього через вікно гетьман, — уважай на Олексія. Я його нарочно не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько.
— Він дійсно нужденно виглядає. Ніби жалується кождому: miser et pauper sum [8].
— Бачиш? Навіть сином царя невелике то щастя бути. Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив ковнір від своєї довгої, непромокаючої бурки.
— А не просив я царевича до своєї карети раз тому, — говорив дальше гетьман, — бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге (тут Мазепа притишив свій голос), бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?
— Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не завважив.
— Не інакше.
— А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?
— Так скажеш тоді, що гетьман поїхав другим, трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас.
Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.
Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).
Мазепа оком знавця окинув худощаву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.
— Півтора нещастя, — сказав, похитуючи головою. — Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова.
— Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий, — потвердив Орлик.
— Того сказати не можна. Він тільки іншими очима глядить на світ.
— Це люди з двох інших планет.
— Але сонцем для обох — Росія.
Орлик задумався. Нараз повертаючися до гетьмана, сказав:
— У нас багато таких, що свого сонця не бачать.
— Заліниві, — відповів гетьман, — щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заїшкають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже.
Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру.
Гетьман озвався до Орлика:
— Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться поленими дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш?
— Розумію, милосте ваша.
Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на полеву доріжку і пігнав до села, що лежало з придолинку, поміж гайками. Перед селом у великому запущеному саді стояв двір княгині Дольської.
Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже-то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. "Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман. — Га, що ж? Кум кумі рад... Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня".
(Продовження на наступній сторінці)