— Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.
— Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.
— Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.
Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.
— Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?
— Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.
— Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.
— Наскільки такому думанню не противиться конечність.
— Конечність? — спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
— Конечність? — повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.
— Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, — відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.
Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.
Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви "о", ніби свистали.
Це доводило канцлера до злості.
Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно. — Коли б не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, — почав квартирмайстер Гілленкрок, — тоді...
— Тоді, гадаєте, — підхопив король, — і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній "опресії" бували.
— У Левенгавпта, — відізвався Реншільд, — 16-тисячний корпус.
— Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, — завважив Гілленкрок.
На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка.
— Не штука. — сказав, — побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ.
В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно:
— Тю! Проклята мошва!
— Московське військо, — перебив мовчанку Реншільд, — настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе.
— Логіка фактів? — спитав Гілленкрок.
— Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас.
Піпер не втерпів.
— Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар.
— Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма.
— Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати кватири, харчі і т. д. А що жаден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе.
— Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з лютром, як з Бельзевувом, говорять.
Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою.
— Пане графе, — казав, звертаючися до Реншільда, — не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, не відомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу.
— Себто? — спитав, ніби свиснув, Реншільд.
— Себто, — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер, — треба нам получитися з Левенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра.
— Лицар — авантюрист — недалекі поняття, — завважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх екселенцій. — Жалую, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла — це прикмета молодих, а чорні — старих. Я хочу голим оком дивитися на світ.
Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуще. Король порушився на своїм стільці.
— Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником.
— А кілько тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?
— Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи, — відповів король. — От і тепер є у мене післанець від нього, — розказує.
— Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може, — завважив Гілленкрок.
— І якраз тому, — перебив король, — нам треба поспішати на Україну. Скорше прийдемо — більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий везір обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого везира.
Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Екселенція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує, — програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спеченою головою.
— Але ж бо душно, — говорив, щоб щось сказати.
Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й обої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.
Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.
Йшли сірі баталіони високих і худих, бородатих фінців, а за ними голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблоками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.
Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. "Vivat Carolus rex!" — роздавалось з тисячі грудей.
Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, — полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої.
Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.
Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово:
— Шведи.
В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.
— Шведи, — повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. — Шведи.
— Куди ж підемо, панове? — спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.
— Куди нас ваша милість попровадять, — відповів граф Піпер.
Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, — бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!"
— Підемо, куди нас ваша милість попровадять, — повторив граф Піпер.
Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:
— Дякую, дякую панам.
А звертаючись до Гілленкрока, просив:
— Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту.
Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна.
— Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу.
— Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями.
— Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль.
На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має.
— Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю.
Взяв щаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов.
Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку.
— Екселенціє!
— Екселенціє! — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було.
Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла.
— Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, — повторяв, вгадуючи королівські гадки. — Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль.
— Підемо куди король велить, — повторив Піпер.
ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!
(Продовження на наступній сторінці)