Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.
Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
— Колода і топір... Що це? Скотобойня?
Тишина.
— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:
— Авжеж.
— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.
— Авжеж, авжеж...
— Кого це мордувати будете.? — питав, повертаючись до товпи.
Ніхто не відповідав. На салдатів подивився:
— Кого?
— Кочубея і Іскру, — відповіли йому.
— А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, — так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, — тремтів. Голуб крилами махав.
— Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть...
Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, — від східців помосту до огорожі товкло.
Голуб знявся і високо літав йому над головою.
— А від нього не полетить, — дивувалися жінки.
— Голуб духа святого символ, — пояснював дячок.
— Дух святий з ним, він Божий чоловік.
— Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.
Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Підкидало ним дальше.
— Але ж трясе!
— Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.
— За правду муки терпить. Голуб знижував лет.
— Ідуть! — загомоніло в товпі. — Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.
— Хіба він бачить? Очі заплющило йому.
— Не годиться, віднесіть!
Несли, як мерця, народ робив дорогу.
— Ідуть, ідуть!
Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.
Жінки перехрестилися:
— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
— Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?
— Я не хотіла, пригнали.
Чути було різкий тупіт трьох московських рот.
— Аж три роти їх супровожають.
— Кочубей, не хто-будь.
— Але ж вони на возі!
— Бо сил не мають іти.
— Так їх скатували, Боже ти мій!
— На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.
— Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.
— Та й страшні які!
— Ізбави, Боже, душу мою від крові, — молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
— Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, — прочитував його сусід.
— Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!
Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
— Чого штовхаєшся, чорте?
— Мене штовхають ззаду.
— Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся Пішов геть!
Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
— Чого це вони так ноги розкрачують? — питає свого батька хлопчина.
— Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!
Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.
— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.
— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.
— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста.
— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!
Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.
— А гетьмана нема.
— Не хотів дивитися на смерть товаришів.
— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.
— Гетьман хорий, подагричні болі,
— До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
— То ж то був козак!
— Кращого на всій Україні не знайти.
— І старість не береться його.
— Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.
— Тихо! Маніфест читають!
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
— Ведуть!
— Кочубей спотикається. Який же він слабий?
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
— Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли.
Зернов руку вгору підняв... Заметушилася товпа.
Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.
— Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, — Боже!
— Не убий! — чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.
— Не убий!
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
— Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий!
Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
— Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!
Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:
— Не убий!
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по ній шум.
Шумить і гуде товпа.
Дивуються, розказують собі, перечаться.
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на службу Божу.
Салдати розганяють товпу.
— Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!
Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
— Е-ей!
Розходяться.
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою Божий чоловік.
Ледви стоїть.
— Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,
і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,
— Куди їх повезете? — питають візників.
— У Київ.
— Аж у Київ! А там?
— У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.
— Хоч голови їм зрубали?
(Продовження на наступній сторінці)