Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги.
— Не будемо нашим паням місця забирати, — почав дякувати за вечерю Згура.
Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його:
— Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?
— Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, — відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. — І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться.
Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав:
— Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича.
— Що ж таке? Кажіть!
— Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене.
— Впевняю вас.
— Так слухайте тоді.
Він присів біля Чуйкевича і, пикаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.
— Чого ж хоче теща моя?! — аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.
— Булави, — відповів Згура. — Булави захотілося Кочубеїсі.
— Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині лишає, між ними гарні стосунки.
— На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Федорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють.
— Доноси? — І Чуйкевич вхопився за голову руками. — Мій тесть і теща донощики на свого гетьмана й добродія!
Він зірвався з лежанки і нервово став ходити по току повітки.
Душно йому було. Воздуху грудям бракувало. Відчинив двері.
Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій криші. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. "Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш", — пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки донощики на гетьмана.
— Пане Згура! — крикнув, приступаючи до гостя. — Ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ.
— Неможлива, але правдива.
— Докази, пане Згура, докази! — настоював Чуйкевич.
— Єсть їх більше, ніж треба, пане-товаришу.
— Будь ласка, які?
— Перше заспокійся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твойому не бажає лиха.
— Знаю.
— Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки на будуче Любов Федорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить.
— Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять! — настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг.
На днях, — почав Згура, — через Батурин проходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, — знаєш де?
— Знаю, що ж дальше?
— Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв.
— І що?
— І стрінули Любов Федорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх ввічливо і до свойого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ляг своїм звичаєм відпочивати, а ченці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок ченці відстояли разом з Кочубеями заутреню і службу, а тоді одного з них на ім'я Никанор попрошено в садок.
— Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпеливості не хватає, — перебив Чуйкевич.
— Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож, у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах.
— І що? Що? — добивався Чуйкевич.
— "Хочемо, — сказав твій тесть до черця Никанора, — говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?" — Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха дальше гуляла з ченцем і дальше розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернув Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло.
Чуйкевич вислухав і заспокоївся.
— Пане Згура, — промовив. — Я тут ще доносу не бачу.
— В тім то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано, чи ні. Але й того досить, що Качубеї Никанорові сказали. Правда, досить!
— Отже, й бачиш. Тепер треба нам подумати, як би то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-будь, а Кочубей, стольник його величества.
— Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?
— Їхати в Батурин. тобі або твоїй дружині, і вговорити тестя й тещу, щоб вони лишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому. Тепер війна. Не до інтриг пора.
Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський, котрий затривожився новими коверзами Кочубеїв.
— Спасибі вашій милості, — дякував йому Чуйкевич, — подумаємо з Мотрею Василівною над тим, що ти нам зволив сказати, і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобі, воно таке жахливе й не подібне до правди, що вірити не хочу.
— Вір або ні — це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав.
Сказавши це, він приляг до подушки і захропів, так грізно, ніби тим храпанням хотів ворогів своїх відстрашити ввд себе. То свистав, то. булькотів, як джерело підземне, то іржав, як його знаменитий Чорнозор.
Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого сподіватися?
Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батьків перед злочином, хоч би вони його і Мотрю за те і видідичили, прокляли, прогнали від себе! Не допустити...
З жалем і тривогою дивився у вікно, в котрім перед годинкою бачив свою Мотрю. "Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?"
Світало.
Ранком панна Мар'яна і пан Згура від'їхали, наказуючи Мотрі, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихім, але Богом і людьми забутім гнізді. Як опаде листя з дерев і відлетять співучі пташки, тут навіть молодому подружжю вижити буде важко, — скука.
— Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе.
По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині тайну.
Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха.
Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о ратовання не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи.
Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску.
Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем вернувся на хутір.
ЗАПІЗНО...
Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затяглеся на сльоту.
Наказний гетьман Василь Леонтійович Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву. Любов Федорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула "амінь", зійшла по східцях на стежку і підступила до нього.
— Мабуть, чи не засльотиться, — сказала. Кочубей глянув на небо:
— І мені так воно, Любонько, здається.
— Коли б сльота та не спинила наших гостей.
— Ти про ченців?
— А про кого ж би.
— Неважно. Тиждень скорше, тиждень пізніше — все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також, обійдеться.
— Що ти кажеш, Василю? — зжахнулася Любов Федорівна, — Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба.
— В тім-то й лихо, що ми його почали. Недобре мені серце віщує.
(Продовження на наступній сторінці)