— Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло...
— А їх король?
— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.
— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?
— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.
— Як то собак?
— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.
— І не втече?
— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.
— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав:
— Мотре, а що ж буде з нами?
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
— Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.
— Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.
— Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?
— Навіть після того.
— Правду кажеш?
— Як на сповіді святій.
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
— І не соромно тобі гетьманову коханку любити?
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.
— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.
— І ти видержав удари?
— Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити.
— Дивно!
— Сам собі дивуюся, Мотре.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.
— І буду.
— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?
— Правди хочу, Мотре.
— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.
— Гетьмана любиш?
— Люблю свою мрію, а більше не питай.
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця. , — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.
— Спасибі тобі, Мотре!
— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?
— Розумію.
— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.
Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:
— Стривай! Послухай і мойого слова.
Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.
— Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді покорімся їй.
Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.
— Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?
— Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.
— Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!
— А що ж тоді?
— Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому.
— Гетьманові, гадаєш?
— Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.
— Так, сказала я це.
— Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.
— Кажи!
— І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш.
— Ні, я того не хочу, Іване.
— Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу.
— Який?
— Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: "Мрію кохаю". Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас.
У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни:
— Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!
— Підемо! — відповіла Мотря.
— Ходім.
І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.
— Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич.
— Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря.
— Коли можу сподіватися отвіту?
— Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.
За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.
— А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою.
— Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.
— І до чого договорилися польські пани з царем?
— До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.
— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.
— Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?
Жінки сумно головами хитали.
— Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.
— Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають.
— Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо.
(Продовження на наступній сторінці)