— Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю.
Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.
Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.
Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів і років, котрі міг ще прожити як високий урядовець козацький і тесть самого ясновельможного.
— Чого ти так зажурився, Василю? — питалася Любов Федорівна, підходячи до нього.
Ет! — відповів Василь Леонтійович і пустився скорою ходою з кабінету до своєї відпочивальні.
ЩАСТЯ...
Сонце пізно вставало.
Несміливо розглядалося по стінах і, не огрівши їх, не розвеселивши, втікало й ховалося в сніги.
Короткі дні, а ночі довгі-довгі.
Що робити з ними? Звідкіль набрати тільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. І думку передумаєш серед тих довгих зимових, скучних ночей.
Часом місяць зазирне в шибки.
Місяцю-князю, лицарю блудний, мандрівниче безсонний, ходи, ходи до мене! Розкажи, що бачив у світі, скільки зір манив до себе, як з хмарами грався, як по безмежних просторах небесних до невідомих берегів плив. Місяцю, лицарю блудний!
Ось, ось, ускочить у Мотрину спальню.
Так хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти, ледарю старий...
Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки?
Про що він думає тепер? Про Морю чи про яку княгиню?
Місяцю, лицарю блудний!
Ось г зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? — смутки, турботи, довгі, довгі ночі?
Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояти, геть, геть! Дивіть, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець!
Дерева верхами хитають: "Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли;" — кланяються низько йому.
Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось.
Як про минуле, то не цікаво, як про майбутнє, то так. До Мотриного вікна притулився, зітхає, стогне, скиглить.
Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш?
Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси, втікай! Таким, як ми, немає хати на світі, немає домівки тихої нігде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому, а шлях — це бездорожжя світів!
Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа.
Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапа. Як гарної
Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?
Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, — так... Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар:
"Мамо!"
"Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!"
О, ноче, коли ж кінець, тобі?
І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста.
"Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?"
"Люблю тебе..."
О ноче!
Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна, — цить!
Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ю суєтилися люди...
Ох, як заспала Мотря!
Але рада, що день, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати позволить і — побачить Його.
Лікар позволив. Не просила, сам казав, що може нині встати.
— Ясна панночка перебули хоробу без комплікації, і довше лежати нема рації.
Який же він смішний! Як він довго говорить, і кланяється, ніби той трач, що його дітям стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день.
Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив.
— Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда?
— Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки супроти його сили?
— Так...
Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов.
Встала.
— Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі години.
Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не приходили на гадку. Перше...
Де ж її вбрання?
На кріслі оксамитний контушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, щолиш з ігли. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього... і Мотря облилася гарячим рум'янцем... Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях, самотреть [52].
Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи в те саме вікно, поки її не зловлять, і — як добрі, то випустять на волю, як ні, — то головку скрутять. Життя!
Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед.
Вперед? Або ж ти знаєш, що це — дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся, звідкіль прийшов, а час іде. Старієшся, ось одно певне. Життя!..
Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб.
Але контушика вона все-таки не вбере, — аж він попросить її.
Вбралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися в його серце не гадає. Соромно, що вдерлася у двір. Може б, краще було в монастир.
Ні, ні, ніяк ні! Перед нею життя. Жити, жити треба! Треба виспівати пісню, котру чує душа, пісню неосяжних висот. Може, вона й сотворена до того, до того співу, що його люди не чують, забули, затуркані гамором буденним.
Глянула в зеркало — так. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Так багато бачать і так далеко глядять. Лиця приблідли. і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Над ними усмішка літає і ніяк сісти на уста не може чи не хоче.
Обтягнула корсетку, поправила поясок, — іде. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Не спішиться. Розглядається по стінах.
Як ясно. Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси.
Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, в свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння,
Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря примружує очі.
Гетьман там є?
І як тамтого разу, Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, — підбіг назустріч.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Чи це правда, чи Метрі лиш сниться?
— Лишіть, Іване Степановичу, лишіть! — Але гетьман не пускає її зимних рук. Обіймив своїми гарячими і гладить і цілує:
— Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?
— Ваші.
— Не "ваші", а "твої". Скажи: твої.
— Твої, — шепче Мотря насилу. Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг соняшні зайчики скачуть. Так дивно Мотрі.
— Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?
— Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.
— Гріх говорити таке. Я смертельна людина.
— Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні.
— Не розумію вас.
— Тебе...
— Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена.
— Повтори!
— Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.
— Стужилася?
— Так...
— Значиться?
— Сам ти знаєш, що воно значить.
(Продовження на наступній сторінці)