Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.
Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.
— Тю! — сказав,лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя.
Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манила до себе.
— Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба.
І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.
Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. "Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?" — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує.
Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір.
Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.
Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи.
Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського.
— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.
— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.
— Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили?
— Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і ждав.
Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе.
Схоче прийняти звіт.
Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.
Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця.
Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гільтаями.
Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує.
Він щирим не може бути, бо кругом його облуда. Коли б не хитрощі, давно йому доїхали б кінця, не чужі, а свої. близькі.
Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події.
Чуйкевич міркував собі влучно.
Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч.
Весь двір спав. Тільки сердюки тримали варту і покоєві прибирали спальню.
Чуйкевич з гетьманом балакали вдвійку в гетьманськім кабінеті.
— Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою.
— Рад послужити милості вашій, рейментарові мойому.
— Тільки не знаю, як добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи поступив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть.
— Ваша милосте, зробив я це, може, й не мудро, але щиро, йдучи за голосом серця.
— Серце добре на весіллю, а не в битві, яка б вона не була, тая битва. Боротьба річ сили, а не совісті.
— Мені жаль було людей, що пішли за намовою чорних духів.
Гетьман піднявся з фотелю і заходив по кабінеті. Чуйкевич стояв і водив за ним очима. Той невеликий, худощавий чоловік мав якийсь окремий дар притягати до себе увагу людей.
— Чорних духів, — кажеш? — спитав нараз гетьман, стаючи перед Чуйкевичем.
— Може, й не духів, а тільки духа.
— Та-ак? А хто ж цей дух, як ти гадаєш?
— З того, що один з полонених гільтаїв сказав, можна вносити... але я прошу вашу милість звільнити мене від дальшої відповіді. Ваша милість і без того знають.
Гетьман усміхнувся.
— Nemo omnia scire potest [47] — затям те собі. Але тим разом ти вгадав, я дійсно знаю, що це за дух. Це роду жіночого дух, правда?
— Так і я, ваша милосте, собі гадаю, хоч як воно прикро мені до того признатися.
— Так гадаєш? — і гетьман знову пустився по своїм кабінеті. Обі руки заложив за пояс, котрого ще не скинув, бо щолиш перед хвилиною балакав з тіткою Лідією. Ходячи, думав.
Чуйкевич не перебивав тих думок.
— Чому ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка!
Чуйкевич поклонився в пояс, почекав, аж гетьман сяде, а тоді й сам присів. Він, дійсно, був утомлений і не радо стояв. До того перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало.
— А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Треба ж мати докази на письмі, коли б вони нам були потрібні. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Це мусить бути зроблене по формі.
Чуйкевич зжахнувся. Спит, чи там допрос, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де ходило о Мотрю, гидкою і небажаною. Мотря і допрос! Тих двох понять він не міг погодити з собою.
— Смію просити вашу милість, щоб це діло осталося за мною. Я при свідках спишу зізнання того чоловіка і скріплю їх присягою. Я ручив йому своїм чесним словом безпечність і незайманість особи, покладаючись на ласку вашої милості, котрої прикази сповнив я, як міг найкраще.
Гетьман надумувався хвилину.
— Розумію тебе. Хай буде, як ти собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те?
— Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав.
— Ні разу?
— Ніже єдиного.
Гетьман пронизливо глянув на свого канцеляриста.
— Дивний ти чоловік, Іване, дивний.
— Мені здається, що звичайний.
— Якраз тому дивний, бо люди тепер не звичайні, себто не такі, як повинні бути.
— Хочу бути чесним з собою і хочу вірно свою службу нести Україні і рейментарові мойому.
— Нехай тобі Господь поможе витривати в тім намірі добрім. Таких людей нині якнайбільше треба. Часи непевні, треба нам певних людей. Числю на тебе.
— Ваша милість не перечисляться.
— Уважай же, а тепер іди і виспися добре. По тілько недоспаних ночах належиться тобі добрий відпочинок. Під сторожею моїх сердюків можемо спати спокійно.
Чуйкевич встав.
— Ваша милість зводять прийняти до відома, що сотник Петранівський козак хоробрий і досвідчений у боях.
— Цей старий з жовтуватими білками, ніби жовтільниця у нього?.. Затямлю собі.
— Він погромив гільтаїв.
— Нагороджу його. Спокійної ночі, Іване!
Чуйкевич вийшов. Гетьман дивився за ним.
"Дивний чоловік. Знаю, що любить Мотрю і що Любов Федорівна сприяє йому. А він все-таки остається вірним мені. Значиться, поборов себе, — як мало хто. Треба мені того Чуйкевича не спускати з ока. Надійний чоловік".
І гетьман задумався. Мав над чим. Перед його очима мерехтіла та тендітна політична свічка, яку він снував. Тисячі людей, сотки листів, безліч нерозв'язаних загадок і питань, що ждали на влучну відповідь, окружали його. Чи не забагато того добра на одну втомлену голову? До того Мотря. Чому якраз тепер заблис цей ясний промінь сонця з-поза чорної навали хмар?
Дивні діла твої, Господи!
Не наша річ сонце гасити. Нехай світить! Наближається Різдво, колишні Сатурналії. Старинні вірили, що вернуть часи доброго батька Сатурна, за якого мир і благоволення панувало на світі. Ягня гралося з тигром, земля родила збіжжя без плугз, ковалі робили серпи, а не кували мечів. А тепер тішаться християни, що родиться Христос, побідитель брехні і кривди, що сходить сонце, яке поборе темряву.
Для гетьмана тим сонцем являється Мотря. Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони, і брат брата обійме, і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!
Як дивно сплітається старе з новим і минуле з майбутнім, як незломно вірить людина в побіду життя над смертію, в прихід зеленої весни. "Благословення —життю, життю одиниць і народу, що вибирали діло, не безділля; боротьбу, а не соромну покору".
В міркування на тему старинного міту [48] про Різдво животворячої сили впліталися образи і люди з нинішнього, реального світу. В боротьбі між зимою й літом Любов Федорівна являлася казочною бабою-ягою, злющою, що сонце рада би решетом накрити. Любов Федорівна в ролі баби-яги!..
Гетьман любив театр, уявляв собі таку появу на сцені і всміхався до своєї думки.
Це, дійсно, жінка сім миль з-поза пекла. Не будь на Україні Мазепи, Любов Федорівна володіла б нею, розуміється, під покришкою податливого Василя Леонтійовича.
(Продовження на наступній сторінці)