"Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема".
"Стривайте!" — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і щез з кількома міщанами на дзвіниці і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни.
"Є знак, є!" — гукнув, утішений.
Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася, блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов.
"Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми городу не здавали..."
"Тримаймося!"
Нова охота в батуринців вступає.
"Гетьман пам'ятає про нас!"
* * *
Чечель, зачувши про сигнал, вибіг на замкову вежу і дивився крізь скло. Дійсно, якесь світло мерехтіло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собі всі вищі пункти за Десною і мусив згодитися на те, що тільки з дзвіниці в Дехтярівці могло це світло бити. А що перше його ніколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко від Десни, і гетьман з ними. За кілька днів можуть бути тут. Кілька днів треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять під охороною ночі, бо чути, як земля дуднить. Скільки їх? Які? Де їх уставлять, з котрого боку почнуть огонь? Сто питань насувається Чечелеві на гадку. Відповідь на них одна: коли б так на день-два відтягнути облогу. Кожна година цінна, скільки-то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков своїх людей до Батурина, чому не послати до нього?
"Пішлю",— сказав собі Чечель, сходячи з вежі і простуючи до своєї квартири. Покликав туди Кенігзена, Гамалію та інших.
Кенігзен противився, бо це викличе в ворогів вражіння, що Батурин боїться, погадає собі Меншиков, що на замку нема згоди, що не всі хочуть його боронити до останньої краплі крові, і він тим скоріше і з тим більшою силою почне обстріл, а може, й до наступу піде.
Але Герцик і ще кілька казали, що післати людей не зашкодить, бо може москалі підуть на переговори і відволічеться облога, а це — найважніша річ.
"Я ще й тому,— казав Кенігзен,— противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо це може легко викликати заколот поміж козаками й міщанами. Скажуть — старшини город здають, старшини продають нас, а ви знаєте, що воно значить. Краще стіймо на тім, що ми з ворогом ніякої згоди не бажаємо".
"Козаків,—відповів Герцик,—можна сповістити про наш намір, міщан теж, і ніякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле".
"Не вірю. Хитріший він, ніж це вам здається, але якщо більшість за тим, щоб послати, так шліть".
Вибрали трьох людей і вивели з міста.
Кілька сердюків смоляками просвічували дорогу, один ніс білу хоругву.
Обскочили їх московські патрулі, взяли на човна, везуть.
* * *
Заки вилізли на берег, позав'язували їм очі й повели до квартири світлійшого. Світлійший стояв на хуторі, за тилами армії, куди гарматні кулі не долітали.
Світлійший якраз писав реляцію до царя.
"У тих зрадників, що замкнулися в твердині, не видно ніякого почуття до доброго, ніякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловіка. Тому іншого виходу не бачу, тільки скоро світ почати пальбу, здобути замок і безпощадно знищити це гніздо зради".
Почувши, що з Батурина посланці прибули, Меншиков перервав свою реляцію і наказав їх покликати до себе.
В сінях розв'язано їм очі, відчинено двері й вони побачили ласкаво всміхнене обличчя світлійшого.
"Кого ж я бачу! — сказав, ніби він дійсно дуже втішився ними.— Несподівані гості, та ще серед ночі. Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь ласка, радо вигоджу сусідам".
Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину: "Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові, і тому приходимо потолкувати, як би то такого гріха на свою совість не брать".
"Будьте впевнені, що я теж не кровопивець і що мені теж жаль безталанного вашого города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества не хоче впустити в свої мури"
"Чи гетьман зрадив, чи ні,— того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо він справді зрадив цареві, то ми залишаємося у нашій попередній вірності".
Меншиков, почувши це, встав: "Якщо ви правду кажете, панове, так і проливу крові не буде. Впустіть військо моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово".
"Ваша світлосте,— відповіли батуринці,— не таке це легке діло, як кому здається. Треба його обміркувати, треба переконати тих козаків і міщан, що хочуть гетьманові додержати присяги, треба порозкопувати брами і приготовити квартири для царського війська".
"Усього мого війська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться на полі, хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть".
"А все ж таки, щоб приготовити це діло нам треба три дні часу".
"Три дні часу, щоб відчинити город і впустити військо царя?! — аж крикнув Меншиков.— Ні, добрі люди, як бачу, що ви мене за великого дурня маєте. З вас і одної ночі доволі. Надумайтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи ні? Хай каже".
Депутати розкланялися і відійшли.
Меншиков ходив по квартирі: "Хитруни мазепинці. Три дні часу, щоб обміркувати діло. А за три дні Мазепа може бути тут і взяти мене в два вогні. Нема дурних. Завтра рішиться діло. Завтра, а нині треба закладати міни під замок".
РИЮТЬ...
Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В місті було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але той вал боронили хіба тільки старі моздирі і міліція міська, челядники шевські, гончарські і інші, бо козаки мали досить роботи на замку.
Туди перенеслася також Любов Хведорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самотньою лишати.
Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я долинали крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверми, бренькали острогами й шаблями.
Засне Мотря на годинку і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.
Мотря дивиться у вікно, чи не світає.
Ще дві-три години до ранку.
Не спить, думає — про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну?
Коли б скоріше!
Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.
Дудонить...
Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.
Невже ж так живо казка пригадується їй.
Наслухує. Це не відгук кінських, підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Встає.
В умивальниці наготовлена вода на рано.
Мотря підносить свічку й дивиться на воду.
Її плесо дрижить. Може, їй так здається?
Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить.
Нараз, один блиск думки і — Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підкладуть міни, висадять його у повітря, бо якраз недалеко і з порохом вежа.
* * *
Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його.
Прийшов... Так... Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалась, а вони вже за той спосіб беруться. Що ж тепер?
...Замок не видержить мін, він не підновлений, як слід, і не надто кріпкий.
Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав.
Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини.
"Що ж нам робити тепер?"
"Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили".
"Але як?"
"Звичайно. Зайти їх і передушити, як тхорів у норі. Вдасться — добре, а ні — так пропав наш Батурин".
Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долівки, тут і там, біля самих дверей.
"Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли".
"Піду!"
"Ви?"
"Так, Мотре Василівно. На нікого цього діла не здам".
"А замок?"
"Замок на Кенігзена залишу. Ніхто не допильнує краще... Бувайте!"
* * *
Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір'ї то ставав і наслухував, то вухом прилягав до землі.
"Тут, Мотре Василівно,— казав,— чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одне краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки будемо й тут рити".
Свиснув — прибігло кілька сердюків. Показав, як і де копати. "Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, притаїтися і чекати мого знаку".
Побіг. Мотря пильнувала роботи.
* * *
"Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть?" —— питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі.
(Продовження на наступній сторінці)