Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб подалі від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям, в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.
Ні, ні! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...
Встає, їздець зауважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендзєровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
"Що такого?"
"Король Карло, шведи..." — Кендзєровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.
"Кажи ж бо раз!"
"Шведи... на Україну... увійшли..."
"Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими плітками?"
"Ваша милість, це не плітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіми потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Суражському повіті у Дрокові в головній своїй квартирі стоїть. Люди звідти втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть".
Кендзєровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно сприйняв. Гетьман зауважив це і замахав руками. "Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табір?"
"Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю".
"Дурні. Мало-то ворогів було на Україні. А старшини?"
"Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже".
"Підемо".
"Ваша милосте — кінь!" — і він підставив стрем'я.
"Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрізь знайдете мене".
"Я гадав — діло важне".
"Мало-то важного на світі!"
Кендзєровський замовк.
Гетьман думає. Не треба перебивати йому.
На польову доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзєровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порсклє, мабуть, дорогу чує,— "здоров!"...
Табір гуде.
"Швед у Гетьманщину ввійшов".
"Де старшини? Де гетьман?"
"Давайте їх тут!"
"Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
"Гетьман полки цареві запродав. Жменьку біля себе залишив, як на глум".
"Нас продають!"
"До шведа ходім!"
"Швед добре платить, москаля побиває".
"Швед лютер, тримаймо з православним царем".
"Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!"
"Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється — уважливо, надто уважливо. Розуміють тую згірдливу уважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.
"Маєте діло до мене?"
Мовчать. Руки пускають по собі.
"Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас".
Не відповідає ніхто.
"Ми? Ні". Раменами здвигають.
Гетьман далі йде.
"Кашу без сала варять".
"Сало з табору вивозять".
"Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город".
"За горілку, як за ліки плати".
"Але службу робити треба".
"Маєтки на нашій кривді збивають".
"Нашому братові ніде правди нема, ні в хаті, ні в поході".
"Кидаймо табір!"
Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші побачивши кота.
"Брешете з-поза плота..?"
Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.
"Гетьман не втік. Гетьман тут!"
"Де?"
"Ось, бачиш, до квартири простує. За ним канцелярист коня веде".
"Потривожили нас".
"Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
"Я? Брешеш"...
До сутичок доходить.
На майдані .натовп. Посередині кілька їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
"Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв?"
"На власні очі бачив".
"А шведи?"
"Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. ,Веди нас!,— приказують шведи,— до Стародуба найкоротшим шляхом, ані — то смерть’". ,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю’".
"І повів?"
"Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів".
"Та й хитрий Скоропад".
"Всі вони хитрі, лиш не там, де треба".
"А шведи що?"
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить — дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
"А цар?"
"Цар людей, як мітлою мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене".
"Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
"А люди що?"
"З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
"Зрадник?"
"Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене — щосильніших. З жінками, як звичайно, робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там".
"Пекло скрізь".
"Але там гірше, як де".
Натовп росте.
Гетьман на майдан увійшов. Натовп розступився, гамір утих. До їздців підступив.
Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки — чекають.
"Із Стародуба?"
"Так, милосте ваша".
"Перед ворогом утекли?" — питає різко.
Розуміють цей тон. До колін припадають йому.
"Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли".
"Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не на жалоби".
"Товариші післали нас, не наша вина". Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.
"Яка в Стародубі залога?"
"Чотири батальйони й чотириста драгунів".
"Мало вам було? Чому не пристали до них?"
"Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все, як слід".
"Прочитаю, але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили наказу. У війську послух мусить бути. Геть!"
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі з опущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Натовп розходився.
"Гетьман гнівний".
"Не мине їх кара".
"Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали".
"Послів карати не годиться".
"Не покарають".
"Ні, ні... Але ж гетьман розгніваний!"
"Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його".
"А може, й питався"...
"Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти".
"Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки".
"Правда"...
НАРАДА
Наліво — велика хата, направо — через сіни — світлиця. В хаті — гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолі, інші. Балакають.
"Я казав,— кричить Ломиковський,— що треба Карла о протекцію просити. Тепер що?"
Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв".
Ломиковський злісно відтручує його від себе: "Миргородському полковникові жарти в голові. Добре дуріти, коли приступає".
Зеленський заспокоює їх: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити".
"До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого".
"Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає",— зітхає Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.
"Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере".
"Панове знаєте, яке моє діло".
"Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив".
"Бо це Виговський, а я тільки Орлик".
Горленко спльовує: "Кажіть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей. Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає — сunctator, не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!"
(Продовження на наступній сторінці)