"Король Станіслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне допомагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантакузен і далі подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає".
"Як це?"
"Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя".
"І вдарить?"
"Як часом".
"А як ударить?"
"І тоді різно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його маєстат".
"Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрети береже?"
"Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея".
"Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори".
"Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші".
"Котрі?"
"Ось цар гетьмана Мазепу на вождя всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе".
"Може, з усією кінницею в час битви перейти".
"Вона ж мішана, українсько-московська".
"Правда. А далі?"
"Далі те, що цар кожної днини нових полків від гетьмана жадає і гетьман мусить давати. Як що він скоро не сполучиться з вашою величністю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті цар хліба від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас".
"Можливо, та все це не стратегічні причини".
"Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу".
"Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?"
Посол зробив покірну міну: "Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молестувала варта, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду".
Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.
ШВЕДИ..!
Квартирмайстер Гіллєнкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.
Біля карти лежав лист білого паперу. Гіллєнкрок циркулем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.
Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гіллєнкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.
Мухи сідали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював далі.
Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не почув, як у хату увійшов ексцеленція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижачими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.
"Працюємо!" — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гіллєнкрока.
Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.
"Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід".
"Моя гадка, ексцеленціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Лєвенгавпта".
"Так гадаєте?"
"Гадаю так, ексцеленціє, бо поки ми не сполучимося з корпусом Лєвенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну, її дімензії завеликі на наші сили, проковтнуть нас степи".
Піпер, досвідчений дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні ніздря.
"Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська".
Він узяв Гіллєнкрока за руку і попровадив його до стола: "Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ?"
Гіллєнкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: "Ось він, а тут Могилів, а отсе дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і а того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Лєвенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас".
Нахилилися над картою і потонули в лабіринті цифр і ліній так, що не зчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спітніле обличчя.
"Але ж гарячо — уф!"
"Гаряче,— відповів Піпер, відвертаючись від стола.— І чим далі посунемося на південний схід, тим більше буде нас припікати".
Реншільд підшивкою свого кафтана стер порох з лавки під стіною і сів.
"Температура змінюється,— говорив, надуваючи рум'яні губи.— Нині гарячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?"
"Правда, пане графе,— відповів входячий у квартиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда.— Панове на воєнну раду зійшлися?" — спитав, обкидаючи оком квартиру.
"Воєнна рада, без короля?" — відповів, роздуваючи ніздрі, Піпер.
"Його милості короля що лиш не видно. Приглядається до вправ на майдані,—сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд.— Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як біфштекс на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна".
Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гіллєнкрока, і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як із спросоння: "Його милість, корольІ"
Піпер, Гіллєнкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверми і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями, представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.
З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво кожному з присутніх окремо. Ті відкланювалися ще нижче.
"Добрий день панам! Добрий день!"
Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Кафтан з синього полинялого сукна защіпнутий на дванадцять мосяжних ґудзиків, на шиї хустка з чорного шведського крепу, сподні зі шкіри рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як ув інших офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фіорди.
"Пан полковник,— звернувся до Гіллєнкрока,— як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж. Гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте ,санс женад'".
І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.
Королівські старшини мовчали.
"Інкомодую?"
"Ні, ваша милосте,— почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами.— Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати,— на Вітебськ чи на Київ".
"І що?"
"Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ".
Король узяв шаблю з-під пахви, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятку. Піпер підставив йому стілець: "Ваша милість зволять присісти".
"Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Побалакаємо".
Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Піпер і Гіллєнкрок примістилися на тапчані.
"Панове все окремо; праве й ліве крило, а я посередині".
Біля королівських уст появилася на хвилину ледве помітна усмішка і щезла.
"Чому ж то на вашу гадку, ексцеленціє, нам треба йти на Вітебськ?"
"Тому,— відповів Піпер,— бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу".
"Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель і Лейбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лише оригінальність. Треба думати так, щоб ворог про твої думки не догадався".
"На скільки такому думанню не противиться конечність".
"Конечність?" — запитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
"Конечність?"—повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.
"Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скоріше сполучитися з корпусом Лєвенгавпта",—відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.
(Продовження на наступній сторінці)