Сонце сходило з полудня. Табір був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. "Січ,— погадав собі.— Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождеві числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це різниця. Ще й яка!"
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе.
"Ось і Зеленський надходить, і Горленко",— сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скоріше йшли. Ті прискорили крок.
Зеленський відправив свого писаря і привітався з гетьманом.
"Про що ти так зі своїм писарем балакав?"
"Не дають мені спокою, щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ".
"Все та сама пісня! — сказав гетьман,—будь ласка, в шатро".
Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.
"Ще нам Апостола бракує,— сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло.— Сідайте, будь ласка,— запрошував гостей.— Пилипе, налий чарки, насухо не добре говорити, в горлі дере".
Генеральний обозний і полковники вихилили спорі чарки угорського вина.
Надійшов Апостол.
"Можемо починати,— сказав Орлик.— Говоріть ви, пане генеральний обозний".
Ломиковський відкашельнув: "Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: переходіть і переходіть до шведів. Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш".
"Ніяк не вдержиш,—потвердив Горленко.—Мій полк прямо зубами скрегоче, дивись, і кинуться на царських драгунів".
"Козаків,— почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус,— козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?"
"Ось з моїх Лубнів,— жалувався Зеленський,— доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гультіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті орендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять".
"В Стародубі,— притакував Орлик,— не краще. Скоропадський пише, що там шевці, кравці, лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта, пограбували його, з погребів закопане вино добули, попилися і жидів потурбували".
"Що це? —спитав гетьман.— Приходіть з вістями Іова, страхайте мене!"
В голосі його відчувався ніби гнів а ніби злоба.
Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далі, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.
"Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!"
Горленка вразив тон гетьманської мови: "Бачу, що милість ваша нерадо слухає нас, твоїх вірних старшин".
"Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!"
"Доносять, що в Мглині сотника до смерті прикотили і три дні в тюрмі тримали. Коли б не товариші сотенні, то живим не оставсь би".
"Це вже не добре,— зірвався гетьман.— Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?"
"Сміливість гулящого народу,— зважився забрати слово Орлик,— переступає усякі межі закону, послуху, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного".
"Що ж такого?"
"Гультяї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили".
Гетьман покрутив головою: "Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України".
"Це не наші люди,—.потішав його Ломиковський,— а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Уздовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна — в вісімсот душ з Перебий носом во главі, а друга — в тисячу з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полках, скрізь-скрізь неспокійно".
"Скрізь неспокійно..." — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по столі, що було знаком його невдоволення.
"Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії?" — спитав по хвилині.
"Є різні причини,— зважився відповісти Апостол.— Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається".
"Наш народ ніколи не був вдоволений",— перебив Апостола гетьман.
"Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі".
"Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва!" — загомоніли гуртом.
Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.
Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючись, то тихо прилягаючи до полотен шатра.
Здалеку гудів табір. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які-то в них тяжкі турботи.
"Чого ж ви тоді хочете, панове?" — спитав гетьман, вертаючись на своє місце.
Як на даний знак поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалітися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим. що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.
"Рещментарю і батьку наш! — почав Ломиковський.— Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі: з одного боку, Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку, народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав і постановив, то не ходили б ми як у мряці, не бачучи дороги перед собою".
"Непевність тривожить людину",— підхопив Апостол.
"Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,— додав Горленко.— Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрашньої днини, як останній чура з обозу".
Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.
"Як бачу,— сказав гетьман,— ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву.— Будь ласка!"
В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругва і як здалеку шумів табір.
"Пошліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може, я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої не довиджують, а уші не дочувають, виберіть собі іншого, кращого й молодшого,— будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити".
Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?
Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганий цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.
"Будь ласка!" — повторив, стукаючи булавою, гетьман.
Апостол обхопив гетьмана за коліна.
"Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш — сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато інших. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм".
(Продовження на наступній сторінці)