А все ж таки з Бережан протягом одного століття вийшло так багато визначних людей, як, може, із ні одної середньої школи в краю.
Що ж було причиною тих осягів?
Гадаю, що в першу чергу дух, який витав над бережанською гімназією, ота щаслива сполука свободи з почуттям обов'язку. Ученики могли не боятися, але й мусили вчитися.
Вони шанували своїх учителів, але й учителі їх не зневажали. Була традиційна границя, яку ні одні, ні другі не переступали. Добрий і мудрий директор оберігав її. Дбав, Щоб нікому не сталася кривда. Дивився, щоб учителі не вимагали ані забагато, ані замало від своїх учнів і щоб Учні не надуживали доброти своїх учителів. А якщо молодий, початкуючий учитель не міг собі порадити з хлопцями, то видно було, що не мав він педагогічного хисту. Директор був господарем і провідником школи. Інспектор візитував її раз на кілька літ і дивився на висліди праці Учительського збору, а не на те, чи вчителі точно притримуються згори накинених інструкцій. З годинником у руці ніхто не вчив. Ніхто не визначував, скільки хвилин має тривати стара лекція, а скільки нова, ніхто не казав учителеві, як він має стилізувати питання, ніхто його шкільної праці не путав усякими "вільно й не вільно". Мудрий директор знав, що найкращі висліди здобуває учитель, який вчить так, як йому досвід диктує, який у науку свою душу вкладає і не боїться, що шкільна влада кожної хвилини знехтує його спосіб навчання. Директор не нівечив індивідуальності вчителя, а вчитель не нехтував індивідуальності ученика. А між учителями були дійсно індивідуальності не будь-які. Досить пригадати Соневицького, Дуткевича, Шпіцера. Були це люди великого знання й немалого досвіду. Не ходили, як воли в ярмах, не дрижали перед владою, не гнулися перед інспектором, кожний із них був свідомий своїх прав і був готовий боронити їх кожної хвилини.
Мало котрий тримався підручника, як сліпий плота, мало котрий зазначував нову лекцію словами "звідси —-доти", знали силу живого слова й розуміли, що добрий виклад і навіть повільний диктат робить більше враження, ніж друковані листки.
Те, що кожний учитель мав свій спосіб навчання, ніяк не шкодило науці. Навпаки, кожна лекція мала свій характер і викликала свій окремий настрій.
Не було нудно в класі. Одно тільки лихо, що деякі вчителі все ж таки вимагали забагато, як ось, приміром, класичний філолог Гарліцький. На його годину навіть спосібніші ученики мусили приготовлятися три або й чотири години. А ще як на той самий день припали години Шпіцера, то треба було недоспати ночі, щоб не піти не-приготованим до школи. Знав це директор і казав відповідно робити розклад годин, а при так званій промоції та при класифікації промовляв за учеником. Так тоді й менше спосібні ученики хоч іноді й повторювали деякі класи, а все ж таки гімназію кінчали.
З поведениям учеників також всіляко бувало. Молодші, може, й забагато часу витрачували на пилку й на кічку, що за моїх часів була їх найбільш улюбленою забавою, може, літом забагато купалися, а зимою совгалися на ставі. Старші, знов, зокрема ті, що вже мали двадцять кілька літ, любили собі навіть у карти кинути, у Швадрона в круглі заграти або в крамничці "На сходках" випити пляшку тонкого вина, але й на такі тяжкі гріхи бережанські педагоги дивилися не по-професорськи, лиш по-батьківськи. Господар класу закликав до свого кабінету, картав і грозив, катехит кричав, часом директор сказав своє тверде слово, іноді конференція ухвалила кілька годин карцеру, й на тім кінчалося. Прогнання з гімназії належали до дуже виїмкових випадків. Що лиш коло 1890, як вже директора Куровського не було, стали проганяти за політичні провини. Але й то не багатьох стрінула така жорстока кара.
У такій гімназії і під проводом таких учителів ходив я вісім літ до бережанської гімназії. Ні одного класу не повторював. Свідоцтва мав, як кажу, раз кращі, а раз менше блискучі, це вже моя вина, бо я забагато часу присвячував рисункам, читанню книжок та писанню чужих завдань, а деяких предметів, як ось математики та фізики, не любив і мало їх учився. А все ж таки з пустою головою з Бережан не вийшов, так само не вийшов я ані фізичним, ані моральним калікою. Як чого мені не дали Бережани, то сміливості й відваги пробиватися крізь життя. Але це вже не вина ані школи, ні вчителів, так складалися мої життєві умовини. Мною безнастанно піклувалися батьки, дідо й тітки. Я був найстарший син, внук і сестрінок.
ЩЕ ЗНАЙОМІ
Образ Бережан під кінець вісімдесятих та з початком дев'ятдесятих років минулого століття був би неповний, коли б я не згадав ще про деяких людей та про деякі події.
У першу чергу приходять мені на гадку Андрій Чайковський97 та Дам'ян Савчак.
Перший із Самбірщини, славної своєю ходачковою шляхтою, другий лемко, що до кінця життя не позбувся ані своєї лемківської вдачі, ані тамошньої говірки. Чайковський прийшов до Бережан як адвокатський кандидат, Савчак як суддя.
Обидва були приятелями мого батька. Савчак майже однолітець, Чайковський від батька й Савчака на кілька літ молодший.
Оба мали помітно гарні жінки. Савчакова з генеральського роду Домбровських, Чайковська з Гладиловичів, сестра професора Дам'яна Гладиловича98, одного з визначних наших культурних і політичних діячів. Наталя Чайковська, брюнетка з великими, зеленкуватими очима, з добрячою, сумовитою усмішкою, Савчакова, синьоока, жива, життєрадісна, обі вносили з собою в товариство, в яке увійшли, ті окремі настрої, що їх лиш гарні й достойні жінки внести можуть. Хоч молоді були і незвичайної краси, поводилися так, що навіть найгостріші дензори повітової моральності не могли їм ніякого закиду зробити. Були окрасою бережанського жіноцтва, а їхні доми вогнищами нашого культурного й патріотичного життя.
У Чайковських перебувала старша сестра пані Чайковської, Олеся. З нею оженився мій дядько, Лонгин Глібовицький, по втраті своєї першої дружини Іванни Голінатівної з Коцюбинець. Наші родини посвоячилися. Вони часто відвідували себе. Савчаки також. Я, тоді ученик IV гімназійного класу, дуже любив, як Чайковські приходили до нас або ми йшли до них, бо Чайковський був оповідачем з Божої ласки. Живої вдачі, дотепний, дуже добрий оборонець у справах карних, до того офіцер з боснійської війни99, як стане, бувало, розказувати, то наслухатися не можна. Живцем переносив чоловіка у ті події, що про них розказував. Людей малював, як живих, вдавав їх спосіб говорения, рухи, міміку облич, все одно, чи брав теми з війни, чи з судового залу розправ, чи з життя ходачкової шляхти. Так само, як мій дядько Омелян. Куди краще балакав, ніж писав. Тут не пера треба було, а грамофонової пластинки. Та ще співав гарно, зокрема жартівливі пісні.
Не знаю, чи котрий з наших акторів співав краще: "Ой під вишнею, під черешнею, стояв старий з молодою, наче з ягодою".
Іншої вдачі був Дам'ян Савчак. Високий, стрункий, з русявою борідкою в клин, ходив злегка похилений, буцім спомини лемківських гараздів і студентської, не так давньої біди пригнічували його. Ніяк не міг позбутися лемківських наголосів і вживав деяких лемківських слів та зворотів. Не пив, у карти не грав, так, як і Чайковський, зате любив поїхати на село та під церквою або в священика, по відправі, побалакати собі з господарями, хоч знав, що влада не дивилася на те добрим оком.
Савчак, Чайковський і мій батько, а згодом також отець Михайло Мосора, що прийшов до Поручина по моїм батькові, й Тимотей Старух зі Слободи освідомили й піднесли культурно Бережанщину так, що стала вона з колись глухого голосним повітом. Так само й сусідня Ро-гатинщина, дякуючи таким світлим одиницям, як панотці Городецький, Яворський, Розлуцький та інші, освідомила-ся дуже скоро, чого найкращим доказом була тамошня українська приватна гімназія, зорганізована й вивінувана якнайкраще.
Бережанщина, Рогатинщина й Підгаєччина творили тоді виїмково свідому українську округу. Коли я був у четвертому класі, впав на нашу родину дуже важкий удар. Не стало мого доброго діда. Ще цілий рік сиділи ми на бережанськім приходстві, бо парохією завідував отець Соневицький. Але по році треба було виноситися з ампірового двірка до партерового дому в Ринку, де була аптека Дурста. Забракло прегарного саду, чудового виду на Бережани й доброго повітря. Я ходив, як замотиличений.
(Продовження на наступній сторінці)