— І що-бо ви, матусю, вибачте, говорите? — перебив Василь, показуючи очима на Марусю. Та й справді сиділа вже перелякана. Личко зблідло, й дух їй захоплювало від передчуття чогось страшного.— І що-бо там особливе може скоїтися? Розбійників тут немає, щоб кого різали; орди та кимликів теж не чути, щоб могли Марусю вкрасти. Хіба янголи з неба прилетять та візьмуть її на крилята — оце може статися.
Але жарт Василів пройшов непоміченим, як самітний промінь у густій мряці. Явдоха й розуміла, що вона лякає доньку, але не могла себе повстримати. Жах був сильніший її міркувань.
— Так воно... ну все ж. Так ти ж, Василю, іди з нею, а я оце тут позамикаю та й собі за вами.
Маруся, наче жертва якась обреченна, накинула хусточку й стала, дивлячись на Василя.
— Ну, чого стала? Іди — я хочу дещо Василеві сказати. Давай я кісники поправлю... Іди — він зараз вийде.
Маруся тихо вийшла з хати. Явдоха так і кинулась до Василя.
— Ох, Василечку... ох, голубчику... Та дивись же ж, дивись! Не пускай її наперед, щоб не вихвачувалась... У гурточку лучче, у гурточку лучче... Ох, болить моя душа... Василечку, дивись же!.. Ти ж знаєш, що це ж дружинонька твоя буде...
І хапала парубка за руки, мало не цілувала. Василь був похмурий. Він надіявся, дуже надіявся і на свою силу, й на свою обережність, а втім...
— Мамо... Як що й трапиться, то тільки після того, як мене не буде на світі.
І вийшов.
Вулиця була повна народу. Молодь у святочних убраннях поспішала на край села, де арка. Чоловіки й жінки стояли шпалерами вздовж вулиці, а коло самих хат стояли старі діди, обіпершися на палиці, балакали — про що? Мабуть, про ту волю, що, обіцяна цілою серією князів Куракіних, вивабила оцих дідів із домівок та й досі літає десь невидимою пташкою. Вже й волосся посивіло, й зуби пощербилися, а волі як не було, так і нема.
Маруся, опинившися на вулиці, одразу заспокоїлася. Так багато людей, сонце...
— Василю! Ходім і ми до тої штуки. Мені кортить подивитися, як ото князь буде в'їздити, а Одарка з Ганною стовбичитимуть на отих високих стільцях. Ой матінко!.. Зроду-віку б не полізла! І що воно то за князь там такий страшний, що про нього стільки говорять?.. Чи у нього чотири голови?..
Василь думав стати з Марусею десь у товпі; може, його навіть не зупинила б і просьба Марусі, хоч він і звик у всім їй потурати, але поки він роздумував, до них підійшло двоє дворових.
— А ви чого тут стовбичите? Не знаєте приказу, щоб уся молодь була при в'їзді? Ану марш!
— Ідіть, ідіть! — додав другий і підхіхікнув.
Василь глянув на них, але нічого не сказав. Відчув, що
вони не так собі просто підійшли, а що це спеціальний нагляд. І щось глибоко тоскливе заповзло в душу молодому парубкові та там і зосталось.
— Ходім, Марусю...
Вони пішли, а вслід їм:
— Стережи, стережи! Чи встережеш тільки.
Василь поглянув на Марусю — чи не чує вона, але дівчина, захоплена новиною вражі нь, справді не чула й рвалася вперед.
— Марусю,— припинив її трохи за лікоть парубок.— Марусю... Ти не виривайся вперед...
— О! І ти вже, як мама! От мені лихо з тими опікунами!.. Скільки дівчат на вулиці, ні одна не боїться, сміються, ніхто їх не стереже, а ви обоє із самого ранку...
— Марусю! Як князь проїде й нарід сунеться за коляскою, ми з тобою підемо у степ і там десь пересидимо у балці.
Маруся аж стала.
— Чи ти здурів, Василю? Усі люди веселяться, музика, кажуть, буде... Та що це на вас напало сьогодні?..
— Марусю. Зробиш так, як я тобі кажу.
Це був уже тон чоловіка. Маруся спалахнула. "Ого!.. Ще не загнуздав, а вже повертає!" — майнуло у неї в голові, й уся гордість її збунтувалася. Ущипливо дивлячись у вічі парубкові, вона майже проспівала:
— Ні, хлопче, я зроблю, як сама схочу.
Василя мов батогом ув обличчя хто стьобонув. Це хазяйська дочка зневажала наймита... Він нічого не сказав Марусі, тільки глянув на неї з докором. Дівчині стало соромно, але якась глупа гордість не давала їй сказати голосно: "Василечку, прости мене". Вона тисячу разів повторила це про себе, а йшла з нахмуреними бровами й суворим лицем.
А Василь теж якось посірів одразу. Він теж, не дивлячись на всю свою статечність, був молодим лише хлопцем, і всі слова, всі вчинки людей здавалися йому вічними, і ця перша крапля першого непорозуміння здавалася йому вже світовою катастрофою, неначе все щастя погасло, зосталася сама гіркість.
"Так он ти яка?.. А я й не знав, Марусю..." — "Василечку, ріднесенький, наймиліший з усього світу... Не дивись так... прости свою дурну Марусю..."
Але нічого з тих слів не вимовлялося назверх, і йшли молодята чужі одне одному, Маруся трохи впереді, Василь наче позаду.
От і арка. Маруся залюбувалася: вона зроду не бачила нічого подібного. Та й не вона одна.
— Ой Господи, як же ж і гарно! А пощо воно?
Василь здвигнув плечима.
— А от щоб князь проїхав.
— А потім?
— А потім квітки позасихають, стрічки пообдирають.
— А потім?
— А потім розберуть.
— Як розберуть?
— Та так — розберуть, та й вже.
— Розвалять? Ото тільки раз проїде?
Василь кивнув головою.
Маруся не могла вийти з дива. Вона звикла, що якщо будується, то для якоїсь потреби, надовго. Повітка, ворота, тин, хлів, навіть курінь, ліса коло стогу — все це має завершити цикл якоїсь своєї роботи, й тоді тільки його розберуть. А тут... одну хвилину хтось проїде — і вже. І треба розбирати. Скільки матеріалу пропаде, гвіздків. І все це для того, щоби князь проїхав. Князь... князь...
Це слово починало її гіпнотизувати. Що ж воно там таке за князь? І земля уся його, і люди його, сад, будинок — і отаке для нього виготовлюють. Кажуть, дівчат любить... яку наглядить гарну,— бере собі до покоїв... Ох страшно, мабуть!.. Але цікаво. Князь... Наші парубки он ба які, а то князь... Руки, мабуть, білі-білі... І пахне від нього так солодко, а не гноєм смердить... Дивись, дівчата як повинаряджувалися! Мабуть, кожна думає: от якби мене князь вибрав! І попорозкошувала б! Що там буде то буде, а хоч пожила б у панських покоях, повалялась би на панській постелі хоч і до схід сонця. Вже не погнали б корову пасти. І писклята на ногах ізійшли б...
Маруся тривожно глянула на Василя — чи не чує? Але Василь похмуро стояв, не дивився навіть на оте чудо уквітчане.
По боках арки на постаментах стояли дві дівчини. їм було ніяково, що виперли їх сюди, як на посміховище, і вони стояли, глупо посміхаючися. Тримали оту гірлянду.
Товпа була настроєна святочно — це ж переважно була молодь. Сміх, перегуки, жарти. Тільки пісень не чути.
— Одарко! Галино! Що це ви видряпалися на таке високе ?
— Якби підійшов ближче, то й заглядати можна.
— Диви! Як богородиці у польському костелі, стовбичать.
— А ти взяв би та й покадив.
— Підожди, князь їм покадить. Аж набубнявіють!
Дівчата паленіють від сорому, але що ж — неволя. Ще, спасибі, дозволили ув одежі стояти. А то, чутка була, звелять голими стояти, тільки на голову, казали, щось надінуть. Це вже було б таке, що одразу йди топитися. І так хто й зна — чи візьме хто заміж тепер. "Ти,— скаже,— дуже високо стояла, може, тобі вітер під спідницю надмухав..." Ой, утекти б!.. А як його втечеш, коли тут двірні княжої повно. І піших, і верхи, й усяких.
Нараз почувся гомін, гвалт, крики, вистріли з рушниць.
Маруся перелякалася і вхопилася за Василя.
— Що то?..
— Князь їде.
І справді, їхав князь. Серед криків і хвилювання товпи, серед сальв рушничних, звуків якоїсь музики показалася княжа коляска! Маруся п'ялася навшпиньки скільки було сили, але нічого не могла побачити: в повітрі миготіли шапки, підлітаючи вгору, руки... А коло княжої коляски зчинилося правдиве пекло. Там варилося. Перемішалися дівчата й парубки, руки, ноги, тулуби... когось настоптали, комусь розбили губу, оддавили палець...
Князь стояв у колясці. Перед ним лежала купа різної одежі, шапок, поясів, і він брав по одній речі й кидав у товпу то в той, то в той бік. За кожною річчю з галасом і вереском гналась ціла товпа, валили одно одного, настопчували, хапали, виривали. Кому що досталося, той тікає, за ним женуться, валять, одіймають. От хлопець піймав пояс, але заворонився,— і здоровенна якась рука висмикнула знахідку. Хлопець у плач.
А от двоє парубків шепочуться:
— Тимохо! Ти бачив, Онисько схопив шапку сиву?
— Гарна?
— У-у!.. Давай віднімемо?
— Давай...
З криком "мала куча" валяться на Ониська, знаходиться ще десяток охочих, повстає купа з самих рук та ніг, чути тільки регіт верхніх і розпучливі крики тих, хто попав підспід. А князь регочеться.
За коляскою йшли музики й різали "від вуха", як то кажуть. За музиками трохи розступилися — й четверо чи п'ятеро парубків, підплигуючи скільки духу вверх, оддирали гопака, пожертвувавши ради танцю і можливістю схопити шапку або чоботи, й нагодою націлуватись. Бо он один з парубків вискочить із товпи, поцілує яку дівку й знова поринає. А дівчина оглядається та лається, а очі сміються.
(Продовження на наступній сторінці)