— Дякував у нас тоді отець Панкратій. Любитель був, покойник, муху роздавить. То оце в середу на преждеосвященній обідні як прочита, було, кахтизму, так уже й не кладе псалтирі на клірос: так і держить під пахвою, щоб титар не одібрав. І як тільки обідня скінчилася — до Сруля (у нас Сруль був) і заставить за кварту горілки.
Совгирь реготав. Очевидно, це йому страшенно подобалося.
Проходить Великдень, наступає Хомина субота. А то ж читається на вечірні перша кахтизма — треба книжки. То вже титар і зачіпа.
— Отче Панкратіє! А де ж книжка?
— Яка книжка?
— От тобі й раз! Та псалтира ж.
— А де ж вона? Там те їй і треба буть.
— У тім то й штука, що її там нема, де їй треба буть. Мабуть, вона там, де їй зовсім не треба буть.
— А де ж їй не треба буть, Семене Даниловичу?
— Та у Сруля в шинку. Це вже неподобна річ: священний, можна сказать, предмет — і поневіряється у нечестивих руках.
— Хм... диво. А як же ж цей священний предмет та у нечестиві руки попав?
— Та годі вже вам, отче Панкратіє! Ви скажіть краще — чи будете викуплять чи ні?
— Я знаю кахтизму напам’ять, то мені книжки не треба. А вам якщо вона потрібна, то й викупляйте.
Совгирь аж прямо закочується з реготу, так йому то подобається.
Так от надумав він поновити той стародавній прекрасний звичай і тут у Кирилівській церкві. Не так ради горілки, як для жарту.
Але, по простоті своїй, занадто багатьом людям розказав про свій намір: от дивіться, громадяни, як я потирю Совгирю у середу...
На біду, це дійшло до вух отця Григорія. Батюшка намотав собі це на вуса й по-ієзуїтському почав вижидати.
Прийшла й середа. Тільки що Совгирь, підморгуючи посвященним, лапнув псалтирю під пахву, а отець Григорій виглядає з-за завіси. Але ще нічого не говорить, йому хочеться більше понизити несимпатичного дяка.
Скінчилася служба. Прихиляючися, мов крадучись (теж для сміху), почав виходити Совгирь разом із людьми. Але небагато й пройшов, як іззаду почувся голос:
— Отче Сахроне!..
Совгирь оглянувся і омлів. На амвоні в повнім облачению стояв отець Григорій і лице його дихало гнівом.
Мов переляканий хлопчик, вернув Совгирь назад і став перед грізними очима пастиря, ховаючи руку з псалтирем за спину. Люди, що почали були виходити з церкви, зупинилися й прислухалися з цікавістю.
— Що ти там держиш?
— Та це я той... я книгу...
— Яку книгу? Покажи.
Совгирь дав попові книгу. Той детально її оглянув, мов букашку невідому.
— Та це ж псалтир? Се церковна книга? Куди ж ти її ніс?
— Я той... я хотів... я...
— Ага, розумію. Це ти хотів віднести священну.книгу до шинку ради тої нещасної чарки горілки? Це ти, як Іуда Христа за тридцять серебряників, хотів продати честь храму Божого і свою честь, яко причетніка? Священну книгу, в якій написані божі словеса, ти хотів віднести до корчми, де її кинули б під шинквас, разом із старими чобітьми й іншими закладами? Це ти надумав знущатися із святої релігії православної, це ти... — та як пішов, як пішов!
Совгирь то блід, то червонів, а то вже став, понуривши голову, та тільки дивився в землю. А піп іще дужче, а піп іще лучче — і закінчив велегласно:
— Становись на коліна і бий тридцять поклонів!
Збитий, принижений Совгирь мусив становитися й бити поклони.
А люди усміхаються: попавсь Совгирь?..
Увечері Совгирь, хоч і без псалтирі, потяг до корчми. Воно б не годилося, бо страсна седмиця, але чорт її бери, коли така образа.
— Завіщо? Що я йому зробив? Оганьбив, осміяв...
Компаньйони потішали.
— Та плюнь, Совгирю! Велико діло — тридцять поклонів.
— Не в поклонах річ. Поклонів я можу й двісті, а навіщо він мене зганьбив привселюдно? А я... ех!.. Якби не ця доля проклята, я б йому тепер начальником був! Він би до мене з поклоном ходив!
— Це вже ти, Совгирю, по п’яному ділу задаєшся...
— Я не п’яний, а душа в мене болить. А що він був би у мене під началом, так це я правильно кажу. Бо він семінарист, а я ака-де-міст!
— Не мели, Совгирю, пустого. Ну який з тебе академіст? Ти не знаєш навіть із чим ту академію їдять.
Совгирь поник головою.
— Постраждав, а за що, і сам не знаю. Розбилося все життя, а защо — і сам не знаю. Ех, доле ж ти моя розпроклята! Що був би тепер благочинним, а може, й архієреєм — хіба я знаю, чим би я міг бути? А от замість того — усяке сміється з тебе, усяке скільки хоче назнущається і немає тобі, бідолашному, місця на землі.
І в словах Совгиря, почулося стільки щирої непідробленої гіркості й болю, що навіть насмішкувата, до всьсго іронічна корчма притихла.
Совгирь ніколи не розповідав про себе, отже люди не знали, хто він і звідки. І от тільки сьогодні образа, яку він чомусь занадто гірко відчув, збудила в ньому охоту показати, що він зовсім не те, чим зробила його доля, що він заслуговує й на пошану, що властиво не слід би першому-ліпшому попику, який учора тільки став на парафію, отак привселюдно знущатися.
І Совгирь забув, що це корчма. Перед ним були тільки люди, і він не комусь, а людям оповів гірку повість свого невдалого життя.
І люди відчули. Тихо сиділи, як у церкві. Ніхто де перебивав, ніхто не докидав іронічних реплік.
— Київ...Хто з вас що знає про Київ? Приїде у сто літ раз із шкуратками або з обіддям, простоїть день на базарі та й хвалиться: я, каже, у Київі був. На базарі ти був, а не в Київі!
— А я жив у Київі. Та ще як жив! Академія тих часів була — ого! Гордість усього міста.
Бурса наша тоді містилася на березі Дніпра. Не знаю, де вона тепер, а тоді була там. Коло бурси крамниці гамаліївські, а коло крамниць з одного боку був двір Сафоновича, попа Успенської церкви, що на Подолі, а з другого — двір магістратського підданого Микити Воловика. У цього Воловика у дворі було дві хати. В одній жив він сам із сім’єю, а в другій Климов Сидір. Він у магістраті кимось там служив.
І була у цього Климова жінка. Молода та красива, стерво... І не дуже комезиста. Хлопці казали — я того не знаю. Бачити бачив, ну а щоб там що, то ні...
Так от у цього Климова померла дитина. Треба читати псалтиру. Ну хто ж буде читати? Само собою треба когось із студентів кликати.
Климів, живучи по сусідству, знав хлопців і закликав одного, Кіндрата Подгорського. Він у піїтиці був. Парубійка під вусом, із себе видний. Одягався, як і всі ми, просто: юпка-черкеска, а по-зимньому времені зверх неї опонча —називалася Ліберія.
Ну, що ж... Узяв Кіндрат обчеську псалтиру — у нас була така, всі ми нею пользувались — пішов до Климова.
Хата у Климова — от як хата: лави під стінами, стіл. Для дитини позичили у сусіди малого столика, то там на подушці й лежало тільце. Ставник, свічки-саморобки жовтого воску горять, налойчик для книжки.
У хаті люди, випивають, закусюють. І Кіндратові дали скракля, і він випив, закусив. Казав потім, що небагато, але, мабуть, я думаю, й не трохи. Та воно ж і полатається чтецю випивка — цілу ж ніч читати,
Але от люди почали розіходитися. Все менше й менше народу, а потім і усі розійшлися. Зосталися тільки дві баби. Та й тим обридло: дали Кіндратові по копійці й пішли.
Хазяїн із хазяйкою полягали спати. Хазяїн ліг на печі, а хазяйка на полу. А Кіндрат же ото чита. От тут і починається головне.
Совгирь випив, обтер вуса. Хтось підсунув йому по столі півбублика.
— Що одведе Кіндрат очі від псалтирі, а баба розкидалася на полу. В хаті Душно, сорочка задралася — ну, самі понімаєте. Кіндрат "алілуйя, алілуйя", а баба, як нарошне, ще й ногу задрала. Кіндрат "Со святими упокой", а тут і не до святих вже...
А баба — чи вона й не спала, стерво прокляте, та нарошне ото поверталася, бо хлопець, кажу ж, був у всіх статтях підходящий, ну тільки не видержав Кіндрат. Сам бубонить: "Серце моє і плоть моя возрадовастася", а сам — правда, він казав, що ненарошно зачепив свічку, а вона згасла. Казав, що у потемках Ліберії шукав, щоб піти додому, але хто там знає...
Тільки серед тої тьми прокинувся Климов. Чує робиться щось непідходяще. Недовго думавши — з печі. Та за патлі когось, вже не розбирав і кого. А дядько був при здоров’ю. Та як хряпнув одразу Кіндрата об землю! А потім підтяг до печі, вхопив поліно та давай поліном обкладать.
Кіндрат казав потім, що ото, власне, тоді й штани Климов з нього зірвав і чоботи стяг, геть чисто зволік з одежі — ну вп’ять же таки, хто його знає...
Доставав-доставав вирватися Кіндрат і таки вирвався надвір босий, в одній сорочці, а діло було під Різдво. Климов собі надвір, піймав Кіндрата й там, підбив під себе, та й почав топтати ногами, бити коліньми в груди. Був би вгепав його там, та вже на крики вибіг хазяїн двора Воловик із робітниками та кой-як розняли.
Ну що ж... Робітник вивів Кіндрата за ворота, а сам вернув до хати. Пошлапавсь Кіндрат до бурси. Але обезсилів і впав непритомний. Сторожі вже наші його знайшли й занесли до хати.
Бурса, як довідалася, що "магістратські наших б’ють", заюртувалася вся. Та це діло таке: похвилювалися б та й перестали, коли б не трапилося ось чого.
Студент Козачинський, філософ, був іменниник. Зібралася у ньбго компанія: Романович, Ясногорський і ще дехто. Прийшов і сеньйор Кленчинський. Випивали, грали в карт, але все звертали на подію.
(Продовження на наступній сторінці)