Оксана полежала трохи, потім устала. Відчула, що звичайний репертуар її сюди вже не підходить. Та й надвечір діло: бігай не бігай по селу, кричи не кричи, а коли вдень толку мало, то ввечері й поготів.
Ніс розбитий, фізіономія подряпана, болять руки, спина і ще в деяких місцях. Очіпка чортма, сама уся в грязюці, бо як летіла, то ще й переверталася.
Встала — і перший раз у житті почула упокорення. Досі все життя вона знала тільки побіди. Бувало, не сказать, бувало, що били її чоловіки. Бив і Терещенко, попадало й від Григорія, але то били не переможці.
Насамперед вони не відчували в факті биття насолоди, навпаки — їм було неприємно. Вони встидалися й процесу биття й скандалу — що от буде бігти побита жінка селом, буде скаржитися, а люди жалітимуть...
А взавтра — це знала Оксана напевне — вона все одно поставить на своєму, все одно зробить, що схоче і як схоче: кому захоче наприкритися — наприкриться, що захоче висказати — вискаже.
І от тепер почула, що вона вже не переможниця. Чи вона оце побіжить по вулиці й гасатиме, чи встане оце та повибиває вікна, чи взагалі, що б вона не зробила, все одно перемога не буде на її боці.
Ця свідомість прибила Оксану. Вона завила, як вовчиця, й потяглась з двору.
Вийшла на вулицю. А тепер куди?
Злощасна думка штовхнула її піти до Михеля. Це ж була єдина істота, яка говорила їй не лайливі слова. Це ж був мужчина, на якого так хочеться опертися жінці у нещасну хвилину життя. І Оксана, не роздумуючи, направилася до школи. Власне, що не роздумуючи. Бо, якби подумала хоч трохи, мабуть, зрозуміла б, що це навіть не безумний, а просто ніякий крок.
Прийшла. Двері школи, само собою, не замкнені. В першій кімнаті натикалася в темноті то на лави, то на стіл. З другої кімнати обізвався голос.
— Хто там?
Оксана намацала двері й стала на порозі дякового обиталища.
Михель лежав на своєму тапчані й свистав. Тарас стругав щось коло каганця. Обоє підняли голови, коли на порозі появилася жіноча фігура. Оксана не мала зеркала й не могла собі уявити, якою вона зараз є, але дві пари чоловічих очей одразу помітили дефекти й кожне по-своєму собі їх пояснили.
З якоюсь радістю констатував Тарас, що у мачухи підбите око, під носом запеклася кров, волосся розпатлане, очіпка нема, сорочка розірвана, і вся одежа в грязюці.
А Михель у цей час уявляв тільки одно — свою кар’єру.
Дякові, як і всякому смертному, вільно було ходити де угодно, робити майже що угодно і т.д. Отже він до Оксани, чи до Парасі, чи ще до кого міг ходити скільки хотів. Але Оксана чи Парася у школі — це щось похоже на те, якби піп затяг яку молодицю у вівтар.
І от Оксана появилася у школі. Та ще й бита, замазюкана! Та ще й іменно Оксана, та сама, що всім нав’язала в зуби. Варт кому-небудь помітити, що вона переступила поріг школи та ще в таку пізню годину — це ж кришка! Зараз об тім знатиме консисторія, а тоді прощай не тільки школа, а й стихар! Прощай пироги, книші, океани й мотрі — все!..
А потім — Михель зрозумів, що з Оксани, мабуть, уже більше нічого не дотягнеш і се цілковито його переконало, що треба бути рішучим і безоглядним.
-Вон! — крикнув він одразу на фа-дієз.
Оксана не зрозуміла навіть.
— Михасю!.. Це ж я!
— Вон! Щоб і духу твого тут не пахло! — і зірвався з тапчана.
-Михасю... рідненький::: Що ти робиш?
Стерялася Оксана. Іншим разом вона б виступила серед хати, узялася б у боки та як роззявила б пащу:
— Ах ти ж розпростосуччої матері сина й син! А книші, паляниці, вареники, сметана, пампушки — забув? А підлабузнюватися: "Оксаночко, серце, предмет" — забув? Та я тобі й баньки твої собачі видряпаю. І батько твій був відмак і мати курва й т.д.
Лексикону б вистарчило, не бійтеся. Недурно ж Свирид, копіюючи Оксану, говорив її голосом:
— Ох сусідочки мої і голубочки мої!.. Була я оце у Тарасівці. І які ж там люди погані! Та як напали мене лаяти сім перекупок, так ледве-ледве одгризлася.
При таких талантах уміла б що і як відповісти дякові. Але то за інших обставин. Зараз же Оксану було вибито з позиції. Почувши такі слова від любої людини, заплакала перший раз у житті безсилими сльозами.
Та Михель не дав їй довго плакати. Узяв за плечі і, делікатно повернувши, виштовхнув у двері. Коліном не піддавав. Чого не було, то не було.
Знов опинилася Оксана на вулиці.
Скільки разів так було у житті, що хтось інший вилітав на вулицю, а Оксана зоставалася в хаті. Тепер могла би разом із Михелем сказати — Іетрога тиіапїїіг.
Ще з більшою реальністю постало питання: куди ж іти? Додому? А де її дім?
Там десь сидять її діти. Притихли, пари з уст не пускають. А молодий хазяїн із хазяйкою, мабуть, оце вечеряють та сміються, оповідаючи одно одному, як то Терещенчиха вилітала з хати.
Так отуди йти? Та ні за що в світі!
Потеліпалась Оксана до Лимарів.
А туди теж — як його йти? Річ у тім, що останніми часами між Оксаною й Лимаркою неначе чорна кішка пробігла. Властиво не кішка, а все той же Михель. Бо він деякі невигоди родинного життя Оксани компенсував собі учащаннями до Лимарихи. Правда, Лимариха, на думку Оксани, і була й погана, й п’янюга, і сверблячка, мабуть, у неї єсть, але це все на думку Оксани. У Михеля ж, очевидно, на той предмет були інші погляди. На цім пункті між ним і Оксаною виникла навіть дискусія на тему про смак і його властивості. В усякім разі між двома подругами пройшла якась чорна кішка, і от тепер, ідучи до Лимарихи та ще в такий незвичайний час, та ще в такому незвичайному вигляді — Оксана не сподівалася на одверті рамена й окрики радості вітання.
І справді. Вигнати її з хати не вигнали, але привітання було до такої міри холодне, що гостя знайшла можливість навіть сказати, скрививши губи, словами пісні:
— Поки був багат, всяк мені був рад...
На що Лимариха відповіла чистою прозою:
— Не дуже ви, Оксаночко, й багаті були і приймали вас не за багатство ваше. Та й тепер не виганяють із хати, а тільки не треба язиком брехати чого не нужно. Не ляпали б язиком по-дурному, то й приятельок би не розгубили.
А оглянувши гостю, ніжно питалася:
— А хто ж це вас так розу красив, Оксаночко! Прямо Івана-Воїна з вас ізроблено! Хто ж це доложив ручок? Чи не Михель ваш прелюбезний, що ви за нього людям в очі стрибаєте? Ото постарався!.. Але ж бо й роботи мав, поки розмалював отакечки!.. Трудів було багато!..
І далі в такім же дусі. Або йди геть — або терпи. І Оксана терпіла.
Запросили вечеряти — не лізе шматок у горло. Лягла спати — не береться сон очей. І стидно, і гірко, а головне — за віщо? Її поведінка все життя здавалася їй чіткою і правильною — так за віщо ж, за віщо ж?
Сяк-так перебула ніч. Ранком устала без певного плану. Сидіти так на лаві неначе не випадає. Попробувала помогти хазяйці трохи по господарству, але Лимариха гречно відхилила.
— Я сама, Оксаночко, я сама!.. Не трудіться...
І Оксана мусила сидіти на лаві, згорнувши руки. Сиділа, як на голках. В душі була буря, а треба мовчати. Та вже ж і мовчати несила! От-от прорветься вулкан і лава забористої лайки відвдячать за приняття! А це ж пахне великим скандалом — і Оксана зривається з місця.
Шукає хустки, забувши, що вчора вона прибігла простоволоса.
Лимариха робить здивоване лице.
— А куди ж це ви, Оксаночко! А снідати? Вам же більше ніде не дадуть!
Оксана дякує тремтячими губами, просить дати якої хустки запнутися й
вибігає.
А тепер куди?
Очевидно, додому! Хіба раз, хіба два бувало так, що вона ночувала у Лимарихи й вертала додому тою ж повноправною господинею, якою й виходила? Так буде й тепер, матері їх чорт!..
Так буде й тепер! — повторяла вона рішуче сама собі, але щось їй там говорило, що тепер може бути й не так. Що буде, що може статися — не знала, не могла собі уявити, але серце її тіпалося, коли підходила до хати.
Те, що її стріло в хаті — перейшло всякі її сподівання, всякі найдальші й найостанніші побоювання.
XXVII
Увійшла — і одразу остовпіла. Не пізнала хати.
Оксана не могла навіть одразу зрозуміти, в чім діло, в чому зміна й тільки потім доглянулася, що хата змінила вигляд тому, що в ній не було ніде жодної Оксаниної речі.
Зате на лаві лежали вузли з ряден: там були сорочки, спідниці, кожух. Окремо на долівці стояло кілька її горшків і ще дещо з господарського начиння, привезеного колись із Моринець. Навіть пара її образів були вилущені з покуття й лежали, перев’язані поясом, на столі.
По хаті з усемеро перебільшеною швидкістю металася Палажка. Горщик, що треба було його пересунути раз, пересувався сім разів, ганчірка, що нею треба було тернути руки двічі, тепер літала й терла не тільки руки.
Діти, Терещенки, сиділи рядочком на полу, одягнені по-дорожньому й теж тримали малі вузольчики в руках. Оцей рядок дітей найбільше приголомшив Оксану.
Де подівся й гонор її і завзятість! Сіла на полу коло дітей, гірко заплакала.
Палажка могла стійко відстоювати непорушність свого нового, ще ні раз непраного очіпка. Палажка могла, притулившися вночі до чоловіка, шепотіти йому на Оксану несотворені речі, доказувати, що дальше співжиття в одній хаті і неможливе, і немислиме. Палажка могла, нарешті, позв’язувати у вузли Оксанине добро, ретельно спостерігаючи, "щоб і ганчірки її не зосталося", але сліз Оксаниних Палажка спокійно бачити не могла.
(Продовження на наступній сторінці)