— Е-е-е-е-е-е... — частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоїть собі у лисій киптарині, убогу свою пас-чину тримає під пахов; може, зроду й не бачив коня на своїм подвір’ю, — а горить, усе забув, нічого не бачить. Настоптав дитині ногу, здусили, змняцкали йому паску ліктями, а він лізе комусь на шию, на спину, витягається увесь.
— Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, — і разів з двадцять викрикує це "не дай си" з найдивнішими інтонаціями і електризує своєю екстазою і без того вже наелектризовану товпу.
— Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..
— А ігій на тебе! Та ббий коня, ббий! — і се "ббий" вимовляється з таким притиском, наче там сто "б" стоїть.
От уже на закруті коні... От уже, може, яких п’ятдесят до шістдесят кроків до бері. Що робиться з товпою — годі впо-вісти! Забули про церкву, забули весь світ. Та що! Сам єгомость забув про решту пасок та так і застиг із кропилом у руці.
І шарпнулися, хто міг, вище, д’горі — щоб видніше. І бачать, що лупцює, лупцює коня Якіб’юк, але де!... Скок за скоком, поволі, але твердо, невпинно, з залізною силою випирає Харук своїм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якіб’юкового коня, от уже фіст... От уже він коло бері, але не може повернути — лиш раптом, підскочивши високо та тріпнувши обома руками, кричить дико в торжестві — дає всім, всьому селу, всім горам знати, що — він випередив у сім році! Не дурно кохав коня, випасаючи його на ліпших травах, не даючи важкої роботи. Будуть сусіди приходити, дивувати си, чудувати си...
Заревла, загоготіла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспівав піп молитви, вже дяк повідбирав до коша, що належне, і пішли вони до церкви, а гуцулія все ще непокоїлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.
...І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон їй сниться, чи то казку лицарську хтось оповідає? Але се був не сон і не казка — лиш гуцульський Великдень!
33
Минув. Великдень — і якось одразу настали теплі дні. Скінчився період боротьби початків, шаленої битви скованих і схованих сил, коли все живе мало одну ціль — проявитися, родити й родитися.
І весела, й жорстока, і радісна, й безжалісна скінчилася гра. Слабші погибли, сильніші переторжествували побіду — почався зріст.
Росте. Все росте. Синім благосним шатром розпростерлося небо, в спокійнім спочиванню лежать гори, зеленями укриті. Міцно врізується корінь в грудь землі, смокче соки і гонить їх в смереку, в бучє, вільху, калину.
І навіть стара верба над потоком не дається обігнати: вибила, виштовхнула з трудом з-під грубої шкіри кілька молодих паростей і гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: "От як у нас!... От як у нас!.. Ми ще постоїмо за себе!.. Ми ще покажемо, як то ся робит..."
А молоді верби підсміхаються. Легко, свобідно, он далеко вже погнали віттям, а одна якась, злобна сусідка пре великою гілкою таки старій прямо в сад молодих прутів і заступає дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нічого не годна вдіяти — безсила боронитися. Он на ній самій, пустивши коріння в струхлілу середину, кілька літ вже росте кущ рябини, і о. Василь, чи йдучи, чи їдучи попри сю вербу, ніколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:
— Он,як у нас на Гуцульщині: скоро на вербі груші будуть рости, а на осиці кислиці.
Марусі, як казала стара Гафійка, "попустило трохи". Жура втомилася і пішла собі за високі гори, за дев’єте море, де кури недопівають.
Повільним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрітій сонцем царинці і, утопивши очі в бездонну глибину небес, лежала так цілими годинами. Мислі пливли от як ті білі хмарки в небі — такі ж чисті, такі ж безцільні, такі ж фантастичні.
І легко було з ними, безм’ятежно. Спокійними очима тихої задуми дивилася, дивилася на далекі сині верхи Буковини, на суворе пасмо Чорної гори і на тоту яскраву плямку снігу, що блищить сліпучо під заблуканим сонячним променем. І любила в ті дні говорити зі статечними ґаздинями, древніми дідами; не прикучувалися їй вічні оповідання о тім, як то було давніше, що нарід май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповідання довгі, нудні, пересипані скаргами то на поперек, то на кривди від властей, від природи, від злих людей.
І йшла відтак додому тим самим меланхолійним кроком; лагідним рухом пестила корову, що попалася на дорозі, а стрічної наймички питалася — чи дома єгомость?
— Сплять, — була стереотипна відповідь.
Іноді, от так по обіді, в вільну хвилину підсідала до Марусі стара їмость і починала розмову, але тонко, політично, здалека. Говорила о тім, як її колька колола у бік сеї ночі; про якогось Штефурака, що приходив сьогодні до ксьондза з орудов про телицю, — словом, про всякі дотичні питання.
А потім, так ніби непомітно, зводила розмову на діти, починала захвалювати їх взагалі, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приємно коло нього ходити, але зате вже ж і берегтися треба, особливо в тяжі. Не можна тоді піднімати що тяжке або серцем печалуватися — то так погано потім відбивається на дитині, що страх.
А підготовивши таким способом ґрунт, стара їмость притулялася до вуха Марусі і питала:
— Ну... а ти, голубко?.. Чи не чуєш чого? Отак ніби... ніби якось під серцем що смокче, а?.. Ніби так іноді захочеться чого з’їсти такого — ні?..
Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара їмость не вірила: після її рахунку то вже слід би було щось почувати.
— А може, ти лиш не звертаєш уваги? Може, ти не помічаєш? — і починала оповідати детально, як то буває, що жен-щина чує при тім, які об’яви.
Маруся нічого того не почувала, не мала жадних об’явів, і стара їмость, зітхнувши глибоко, йшла до себе.
— Що би воно за знак? Сама, як орішок, здоровенька і все. Тут би діти та діти — а от дивися!.. Ні, таки, мабуть, з моїм Василем щось та не так...
А то нараз підхоплював Марусю якийсь вир радості й гострого відчування розлитої доокола гірської краси. Тоді співала цілими днями, як пташина, літала садом, лізла в поточ-чини, де ще й нога людська, здавалося, ніколи не бувала. Мило було продиратися між кущами ліщини, крислатими буками, колючим смеріччям, любуючи на кожнім кроці все новими й новими фантазіями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода між камінням і вурчить десь в глибині, то знов вискочить, засміється і миє пласке каміння, тріпає гілкою, що упала вздовж. А Маруся етане на рухавий камінь і гойдається, як дитинка, сама собі підкрикуючи; великий камінь то плюсне краєм у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а відтак, змокрівши, посунеться вниз, а з ним і Маруся. І скрикне, і замочить черевички, і вискочить, і регоче потім, регоче на весь ліс, як русалка.
А то стане тихенько-тихесенько під хіхлатою віковою ялицею і слухає... Довго слухає, як в південній спеці коло насиченої жаром землі десь бринять невидимі мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить і сідає на білу ручку, мов на лілею пахущу, і шукає хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, і маленькі хвилі хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великі очі, хїgt;че лізти він вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, — і падає в воду.
А доокола так сліпучо, так гаряче світиться біло-яскраве каміння, дишачи жаром; маленьке змієнятко порскає десь у щілину між плитгям, а Маруся випорпує його звідтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло між камінням.
Ще кілька кроків вище потоком — і мов у другий світ попала...
Величезний храм із прозрочисто-зелених стін, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим півсвіт-лом. Десь-не-десь прорветься промінь, упаде на гнилий пень — і мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоїть всохла смерека; обілляло сонце її червону фою — і аж дивно глянути: звідки тут сей інший колір в сім зеленім морі.
І все тут, в тих вічних тінях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потік зі срібного став чорним; переплівся чорним корінням; сире сіре каміння поросло мохом, а поміж всіма ними малими — один, величезний, мов патріарх сивий між правнуками, лежить від сотворення світу уламок давно неіснуючої скелі. Порепався він від лютих морозів, відвалені непокірливі діти самі вже мохом поросли. Вода нанесла землі жменьку — і от росте вже в щілині зелененька смерічка, радуючися наївно своїми блідо-зеленими пучечками. Таке дурненьке... Сміється, а того й не знає, що ще рік-два — і висилиться випадково нанесена купка землі, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке своє коріннячко в усі боки — але всюди зустріне холодний, злобний камінь, непоживний одвічно й непривітний невмолимо. І зів’януть зелені безжурні пуп’яшки, згорбиться стан, вже не сміятиметься більше смерічка, задрижить передсмертно.
І до сердечного болю жаль стане Марусі дитини-смерічки. Сідає коло неї, цілує м’ягонькі зеленці, пестить, як хоре немовляточко. А камінь сірий лає і б’є сердито ніжкою. Глухо говорить камінь у відповідь:
— Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорнобри-вочко, а вислухай. А я розкажу тобі казку — не казку, би-лицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.
(Продовження на наступній сторінці)