Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно каже, що треба пімститиси. "Най волохи надійдут, — бо їх не було ше, — підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!"
У місті над Ключевом обнучювалиси — все чекали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: "Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити".
А Пискливий таки тої, аби чкати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чкати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.
Та й що ж… Волохи — вни все зрадники — перечюли, що наші зле гостили у Косові, та й завернулиси назад. Ну, наші чкали шо чкали, а далі видют, що таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге–ге–ге!.. Куца година прийшла!.. Хто вкік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий укік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му гєдя єго залагодив справу — не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити — а війшло не туди.
Спорєдили пани таке восько на опришки — смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, що в него гляби[38] було переховатиси. Вітро–пив усіх опришків. Не лиш тих, що тепер рабували, але–бо й тих, що рабували й колис.
Єк перечюв Пискливий, що приходит і на него черга — спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо — лєх грошей не берет. Але так — не взєв… Видит тогди Пискливий, що тут не тим пахне — і вкік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…
— Що ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, що слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іше хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.
Прийшли й єли ми казати: "Йгім нападемо на вірменкупців, мают їхати з Сучави". То був–сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. "То, — каут судді, — ви там трьох вірмен вбили…" — "Я того не знаю, — кае Пискливий, — бо я стоєв при боці та й не бив–сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Гєдя мій залагодив усу справу, та й я си бирше в тото не бавив". — "Не бавилистеси? А хто вбив гітей у Зверхослав'ю?" — "Я в тім не свідім, бо був–сми тогди у Семигороді…"
Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Зависили го — і з того часу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.
Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида–орендатора з Саджавки і пішов — ци не дурний? — на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда — та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.
Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку міру, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.
— Та й шо ж си стало?
— А шо? Вскочіли до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обклав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.
Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв–сми, шо був йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.
А хтос із таких, шо більше буває долами, оповідає, що там обібравси йкийс Лесько. Перший напад його був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі[39] у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси — ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, лагівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стежок, лудіння[40] панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…
Лиш — чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: "Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого". Стали вни тогда. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.
Но цес пан був такий, що скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на гілевшині,[41] привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.
Нічого геройського — і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.
— Єк були опришки — присідали панки та корчмарі, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискенами.[42] А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.
— Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців — сами би д'нему віходили.
— Пора!.. Крайна пора!..
І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули — зараз зводиться бесіда на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.
— Бо пора! Таки вже крайна пора!
IX
Старий Василь Довбущук оповідає все таке, що або сам бачив, або чув від безпосередніх учасників. Тому його оповідання були суто реальні й без усякої домішки фантазії.
Але не всіх задовольняла реальна дійсність. Декому хотілося в опришках бачити більших героїв, ніж реальні "чорні хлопці" сьогоднішнього дня. Зрештою, давні історичні, а то й просто міфічні постаті сплелися в гуцульській уяві з опришківством і надали йому легендарного освітлення. Для малого Олексія це було ще цікавіше, і він залюбки слухав такі оповідання. Особливою майстерницею на них була одна баба печеніжинська — Палагна Провальнючка. Стара вже вона була, дуже стара, але ще не втратила ясності розуму й любила оповідати, аби тільки знайшлися охочі слухати. В малому Олексі знайшла найпильнішого слухача й тому оповідала йому все, що знала.
От, наприклад, у її репертуарі знайшлося оповідання про опришка Білоголового, який розбивав нібито ще тоді, "єк турки й татари вуювали наш край". Чи се була пам'ятка ще з XIII століття, чи пізніших татарських нападів і що то був за воєвода Білоголовий — не знати, але гуцулка робила його опришком.
— Раз прийшли вни, тоти турки й татари, на наш край і гет цалком повоювали усу нашу землю. А найбирший гурт їх осівси ади в Кутах. Позабирали собі людей, паншіну тяжку веліли робити, на їхну віру присєгати — лиш ніхто того не хтів. А мурза найстарший турецький узєв собі за любаску гівку онну, такой нашу гуцулку. І так дуже її любив, що раз… А вна го не любила, лиш любила ватажка отого Білоголового. Він мав, тот Білоголовий, комору недалеко Кутів та й там пересиджував із своїми леґінями. А гуцулка тота єк лиш куди мурза си відлучів — зара біжит до свого того любаса та й набуваєси з ним. Та й жиют, та й жиют так турки–татари на нашій землі, лиш того їм мало. Похотіли вни знишшіти усіх наших людей у Кутах, аби самим жити у місті. Змовилиси, аби на Великдень вирізати усіх гуцулів та й усіх міщан у Кутах. Наготовили ножів та й у Великодну п'єтницу зачєли їх гострити. А тота гуцулка–служниця видит, що турки–татари острє ножі, та й шос вна там трохє здогадаласи, що то ніби не на добро. Питатси того свого мурзи: "На йку біду ви острите ножі?" А турецький мурза тот не хоче вогорити, лиш си виминат сим–тим: "Та то, видиш, таке усєке ни оннаке…"
(Продовження на наступній сторінці)