Прокинулась щось о восьмій годині, і мені на душі було як ніколи, радісно й дзвінко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобілі до загороднього поля. Я хутко одяглась і побігла до установи. Там ми мусіли зібратись і відтіля йти на іподром. Мені місцком дав роль організатора, і я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорі мене зустрів діловод. Я поклонилась, він мені не відповів. З останньої нашої розмови він став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився він зі мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його порядністю, як тим, що до мене гарно ставився місцевий комгурток (я проводила в установі досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комуністів і завжди ходив перед ними на задніх лапках.
Ми вийшли організованими шеренгами на майдан Ляссаля й відтіля пішли на іподром.
Всі вулиці ломилися від городян, і я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим національним святом, бо навіть буржуазія святкує його. Я згадала Париж, Францію, тамтешнє всенародне свято й подумала, що між нами й французами є багато спільного. Цю думку я сказала одній машиністці, що йшла поруч мене. Вона мені нічого розумного не відповіла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тоді почула нашу розмову сіроока журналістка й підійшла до мене.
— Ти гадаєш, що між нами й Францією можна провести паралелю? — спитала вона.
— Так!
— В якому сенсі? — і вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що велика французька революція страшенно нагадує нашу, що... і т. д.
— Ти говориш, як Ціцерон! — іронічно сказала вона.
— При чому тут Ціцерон? — спитала я.
— А при тому,— раптом занервувалась вона,— що не тобі тикатись із своїм носом... в політику!
— Припустім, я помиляюсь,— спокійно сказала я.— Але хіба я не маю права думати?
Сіроока журналістка мовчки подивилась на мене й пішла вбік. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже підійшли до іподрому.
Було море квітів на величезному майдані, і стояв грохот десятка оркестрів. На головному плаці піонери й комсомольці робили фізичні вправи. На кількох трибунах оратори виступали з доповідями. Ревли сирени, метушились автомобілі. За півгодини великі групи почали розбиватись на невеличкі гуртки, потім уже блукали й одиночки. Тоді передвижні трупи розкинули передвижні сцени, і на майдані виросло кілька мініатюрних театрів.
Я покинула своїх і пішла блукати. Десь тут я мусіла зустріти Чаргара, бо я не припускала, щоб він не вийшов сюди.
Пам'ятаю, зупинилась біля ларка № 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потім пішла до екрану малярів. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури діячів революції. Там я й зустрілась із Чаргаром.
Він був веселий і весело стиснув мені руку.
— Сьогодні надзвичайно чудовий ранок! — сказав він Я притиснулась до нього, і ми пішли. З годину ми блукали по іподрому, потім рушили в степ. Мені прийшла мисль повартувати.
— Ти знаєш,— кинула я,— сьогодні ти йдеш зовсім не з дівчиною, а з молодичкою!
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав він.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла заміж. Він почервонів чомусь і, галантно вклонившись, поцікавився:
— Так, я його знаю. Здається... прекрасна людина!
Я певна була, що він не вірить мені й жартує, і тому перейшла на іншу тему, не думаючи робити спростування.
Ми йшли в морі безсмертників. Праворуч нас летів у небо величезний спис радіо. Пам'ятаю, мені раптом здалося чомусь, що Чаргар під невеличким "градусом".
— Ти сьогодні наче трохи підвипивши? — спитала я.
— Я сьогодні трохи відвипивши,— усміхнувся він. Я спитала, чому так рано. Він сказав, що він уже кілька тижнів починає дні горілкою. Він горілку не дуже любить, але не може не визнати, що "горілчані" дні безтурботніші й веселіші. "Невже він серйозно плакав тоді в лісі?" — подумала я й сказала:
— Чому тобі такий безнадійний погляд на життя?
— Відкіля це ти взяла? — усміхнувся Чаргар.
Потім запевняв мене, що він на життя дивиться дуже весело. Він у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготі і в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарешті Чаргар сказав:
— Ну, пора вже й додому... Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, і ми пішли до нього. З півгодини ми блукали по переулках, поки нарешті не вийшли на майдан Трьох комунарів. Біля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темніти. Раптом до нас підійшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала мені. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурністю.
— Це — резонерство! — сказала я.
Потім говорила, що він теж деколи впадає в містику, натякаючи на історію в лісі. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тоді він порадив мені відійти вбік, щоб мене хоч не бачили в клубі радторгслужбовців. Я нарешті зрозуміла його й сказала циганці, що гадати не буду. Коли ми сходили на ґанок, я звернулась до Чаргара:
— Скажи мені, коли б циганка підійшла до нас десь у безлюдному місці... ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би він зробив у цьому випадку, і негарне почуття знову прокинулось у мені до художника.
В кімнаті ми сіли на ліжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так — мовчки — ми просиділи кілька хвилин. Тоді на небо налетіла темна хмара, і в кімнаті майже зовсім стемніло. Десь замирали Першотравневі оркестри. Город стихав. Потім за вікном закрапало, і пішов дрібний дощ. Легенький вітер увірвався в кімнату, і запахло якимись польовими квітами.
Хоч Чаргар і зіпсував мені трохи настрій, але я ще переповнена була враженнями дня, і тому, коли він положив свою руку мені на коліно, я із вдячністю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск і нагадував мені нашу першу зустріч. Очі його знову вабили мене своєю неясністю. Що далі, то більше мене хвилювало тіло художника. Нарешті він узяв мене за руку й промовив:
— Б'янко. Ти й сьогодні скажеш, що говорила колись?
— Що саме? — спитала я й здригнула.
Чаргар зам'явся й мовчав. Тоді я впевнено підійшла до електрики й погасила її. Потім я знову сіла на ліжко.
— Ти, може, маєш на увазі циганку? — спитала я, свідомо відтягуючи рішучий момент.
Чаргар мовчав і ласкав мої руки. Потім він цілував мені пальці.
— Ну, в чому ж справа? — знову спитала я.
— Я говорю...— замнявся він і рішуче додав,— ти говорила, що кохаєш мене?
— Так. Говорила.
Він знову промовчав. Потім плутано почав запевняти, що й він покохав мене, що... і т. д.
— Ти теж говорив мені про це! — усміхнулась я.
Але — почекайте! — то ж були, мовляв, несерйозні розмови! Словом, він тільки тепер відчув, як він кохає мене. Я згадала недавній свій жарт про весілля з Куком і спитала, чи не трапилось із ним того, що з Онєгіном. Коли Татьяна була вільна, він її відштовхував. Як вийшла заміж... Ну, ясно: історія повторюється. Тоді Чаргар став божитись, що нічого подібного не трапилось, що це мої вигадки.
Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? І тоді ж мені блиснула жахна мисль. Чи не думає він і справді, що я вийшла заміж за Кука? "Так от чому покохав він мене!.. Теж аліменти!" Я обережно стала його випитувати.
— Ну, добре,— сказала я.— Припустім, що ти мене кохаєш, і припустім, що я обдурила тебе.
— Себто як? — не зрозумів мене Чаргар.
— А так,— спокійно сказала я.— Я й не думала виходити заміж. Це просто був жарт.
Він ураз одхилився від мене й захвилювався: мовляв, навіщо ці жарти? І потім, хто мені дав право так жартувати з ним? (Він так і сказав "хто мені дав право"). Тоді я вмить підвелася й засвітила електрику. Я стала напроти Чаргара й різко сказала:
— Що значить — "хто дав мені право?" Відкіля цей тон?
Він сидів блідий і мовчав. Мені знову пришила мисль, що я перебільшую, що я зовсім не зрозуміла його (він, мовляв, просто не любить жартів у серйозні хвилини), що я зовсім даремно турбуюсь: Чаргар і не думав мене ображати. Я підійшла до нього й закинула свою руку на його шию.
— Милий мій,— сказала я,— не гнівайся! Я, їй-бо проти волі образила тебе.
Він довгим і уважним поглядом подивився мені в очі. В ці хвилини мені буквально забивало дух і бракувало повітря — так хвилювалась я. За один момент мені в голові пронеслось мільйон думок. Вони летіли, як блискавиці, наздоганяючи одна одну.
— Добре, я на тебе не гніваюсь! — сказав художник.— Але все-таки ти мені мусиш сказати: ти вийшла заміж чи ні?
Тоді мені блиснула мисль, і я сказала:
— Вийшла, мій милий! Вийшла!
(Продовження на наступній сторінці)