І завтра він ходив додому, і багато днів ходив додому. Дивився: по верхів'ях парку з паровозобудівельного в задумі заходив десь дим, ішов за димом і думав про дим знову. По дорозі стрічав знайомих. Як от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає, улесливий, лагідний.
Він каже:
— Хі! хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник.
Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять,— шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю — Кирило-Методіївські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.
— Христос воскрес із мертвих!..
Пішов дощ.
До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону... Нащо комета? А земля одірветься-таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір.
— Христос воскрес із мертвих!..
У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.
Виходило світло, виходило темно, і йшла за обрій, щоб більше не повернутися. Шуміли трамваї, часом давили людей, а назавтра об'ява:
Комендант міста наказує..
Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва.
Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України...
...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбістів — з рудою борідкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партію,— викинути "Р" з РКП, викинути "У" з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького Духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м'яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
XI
Зазеленіли міські садки. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: раrvеnu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив:
— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні вискакують — темні, невідомі, раrvеnu. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!.. Розумієте — в митрах соціал-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
— Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.
Нюся:
— Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м'яке волосся.
Вона усміхалась:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
І він усміхався хоро:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
А потім він знову думав про бравнінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:
— Не придавіть зовсім!
...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціал-демократи в митрах... Простогнав:
— Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано:
— Ідіть випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хорий, пішов до дверей.
XII
Вогкий ґрунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбивав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень — працьовите, увечері — задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: ґрунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.
Редактор Карк заговорив до дівчат:
— Відкіля ви?
— Хі! хі! хі!
Але одна сміливо сказала:
— Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат? Здригнув.
— Відкіля це ти знаєш?
— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала:
Ципльонок жареной,
ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочіть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комісар.
І говорила:
— Бач, і той лізе в комісари — ципльонок.
— Да...— сказав і одійшов. Думав...
...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі — неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже:
— Практика — річ велика. Це життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує... та треба жити.
Карк нервово кинув:
— Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив:
— Після пожежі маленький дим і... смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі...
...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі...
Так снилося.
XIII
Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов'яни навпаки — така вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться.
Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду?
XIV
Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц Нюсю. Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?
XVI
Навіщо стільки розділів?
Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.
XVII
Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника.
Спокійно:
— Добре.
Чуття казало:
— Тепер багато знайдеться.
Стрічав руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило. Каже:
— Практика — велика річ, хоч і життьова пошлість.
Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.
Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.
Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.
(Продовження на наступній сторінці)