— І радий за вас, і шкода, що їдете! — сказав анарх ласкавим голосом: він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно.
— А ви ж коли? — спитала сестра Катря.
— Думаю, через два місяці — не більше: бачу — мене збираються затримати тут.
— Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подібне до істерії.
— Можливо! — покривився він.
Потім сестра Катря скаржилась, що бути біля города в нетрях надто важче, ніж десь у далеких нетрях. І потім вона вже не буде сестрою. Але сестра Катря розуміє, що для анарха ця тема не зовсім приємна.
— Ну, колись і ви виїдете! — сказала вона, зиркнувши на ріку, і задумалась.
Він скинув очима в яблуневий глуш і подумав: "Колись". І раптом захотілось йому образити цю милу дівчину. Він ледве стримав себе, щоб не сказати: "А чи не хочете ви комбінації з трьох пальців?". Чому це всі певні, що він у стані повного анабіозу? Чому це всі говорять із ним таким жалісливим тоном, ніби й справді з ним діється щось неладне? Безперечно, він мусить підлікуватися… Але що з того?…
З ріки війнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись і підкреслюючи свої фрази жестами степової дівчини: наївними і м'яко-суворими. Темою її оповідання були наші сірі санаторійні "будні", що з їх кола вона шукала виходу.
— Це якась ідіотська плутанина! — сказала сестра Катря й наївно подивилася на осоки. — Це якась ідіотська проблема, і їй нема ні кінця, ні краю. Я буквально не розберу: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик. Знаєте, мисль підійде до цієї мовчазної стіни й робиться порожнім дріб'язком. Ви не думайте, що я тут, на санаторійній зоні, давно. Ні, я більш, як півроку, ніде не проживу. Це — натура. Іноді дивуються: я така тиха, смирненька дівчина — і така непосидюща… І уїду я відціля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цієї буденної мізерії…
Потім сестра Катря говорила, що її давить якась невимовна тьма. До того ж, сестра Катря певна, що основної проблеми, яка виникає з природи людини, незалежне від її переконань, виховання ect, саме: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик — цієї проблеми ще ніхто не розв'язав. Сестра Катря гадає, що навіть уплутавши сюди Шпенглера, Бергсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадає, що прогноз на майбутнє поставити можна, але вона говорить про сьогоднішній день.
— І нарешті, — і сестра Катря зітхнула, — я говорю про день, який буде через п’ятсот літ? Ви мене розумієте? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось найти. Знаєте — підійти не гарячково, тихо, повільно й пошукати. Тут десь, безперечно, криється помилка.
Сестра Катря скінчила й наївно розвела руками. Анарх подивився на неї й згадав її вікно, в якому до глухої ночі він часто спостерігав що дівчину в стосах книжок. І в цей момент він відчув якусь спорідненість із нею і, добре знаючи собі ціну, він подумав із любов'ю: "Дон Квізадо!"
Але тут же анарх почув ізбоку метранпажів голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду їх. Ця миша без хвоста (як казали хворі), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед своє гостреньке обличчя й спитав із відтінком гаркавого сарказму:
— А дозвольте взнати: з якої це оперетки? Єсть різні оперетки. Наприклад, "Вєсьолая вдова".
— Це ви до мене? — спитала сестра Катря.
— До вас, баришня, — кинув Карно.
Сестра Катря засміялась: хіба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тільки дівчина. І сказала метранпажеві, що вона трохи цікавиться філософією. Словом, треба пізнати природу людини. Це, безперечно, щільно прилягає й до марксизму. Але це ні в якому разі не вульгарний.
Потім сестра Катря, маючи на увазі, що говорить із "примітивною особою", з’ясувала ще й так:
— Ну, це, припустимо, як і між робітництвом буває: єсть свої "ізобрєтателі". Ви мене розумієте?
Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, він раптом пізнав до нього почуття ворожнечі.
Проте він нічого не сказав і підвівся. За ним — і сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктивно, почуваючи на собі погляд, повернувся і зустрівся очима з Карно.
Метранпаж стояв на тім же місці й криво всміхався.
ІІІ
Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав із їдальні.
— Я все-таки не гублю надії ще поговорити з вами, — сказала вона й зникла за дверима.
Анарх сів за стіл і став переглядати газету.
За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хворої.
— Як живемо? — сказала Унікум. — На зоні все автоматично робиться.
— А все-таки?
Унікум зітхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.
— Ну, коли ви так настоюєте, — почала вона, — то слухайте. О восьмій годині дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними лежанки, з яких одна — мертва. В години лежанок завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хворий — недисциплінований, другий — просто випадково не дотримується режиму. Наприклад, на мертвій лежанці замість того, щоб лежати колодою: дехто зривається й кудись уходить… А то з куріями нелади, бо ж режим не дозволяє вживати тютюну.
— Хіба? — чомусь здивувалась родина.
— Так! — казала далі Унікум. — Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.
— Важитись?
Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.
— А що, як би ви підвелись! — говорила родина худорлявої хворої, звертаючись до Унікум.
— Для чого це?
— Та ну-бо не соромтесь!
Нарешті, Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:
— Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за півтора місяця?
— Да! — побідно сказала Унікум.
— Ох, яка ви симпатична женщина! — похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: — Як же ти, Анелічко?… Ну?
Худорлява хвора раптом заплакала.
Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов'язково переговорять із товаришем ікс.
Худорлява хвора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.
Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв'язано було з Хлонею, сестрою Катрею і, особливо, з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволеності собою він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.
— Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? — сказала вона й поправила свій чорненький бантик.
— Будь ласка! — кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.
— Бачили за столом гостей із городу?
— Бачив.
— Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.
Анарх положив руку на бильце й зітхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.
— І все-таки, — сказала сестра Катря, — я і цих, і інших — нікого не хочу винити. І не виню як їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціальне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною і родиною худорлявої хворої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, — остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але не маю права їх і обвинувачувати.
Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась.
— Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на її "вічну" блузку й сказав:
— Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви говорите, а я. І між вами і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності…
— Хіба це сентиментальності? — підхопила сестра Катря.
— Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю.
— Ні, не кажіть так! — гаряче перебила сестра Катря. — Я з вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?
— Що? — анарх подумав і сказав: — Мабуть, машина.
(Продовження на наступній сторінці)