— Ставите ви "сельдяного буяна" на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий, як це так сталося, що "угробленому" сьогодні Поліщукові ви вчора (цебто кілька років тому) складали панегірик? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему "Ленін" і статті під назвою: "Перші сонячні вибухи"?
— Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. Їй-богу, писав! Перша замітка під моїм прізвищем, друга — під псевдонімом, який, до речі, розшифрував "молодий учений", що "натискає" на Поліщукову "ручку". Мало того, в той час, коли "сельдяного буяна" хотіли "угробити" (точнісінько так, як він сьогодні намагається завжди коректних неокласиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим "ходатаєм"… Охо-хо-хо-хо!
— Чому ви так зітхаєте? Мабуть, приперчило трохи? Га?
— Їй-богу, приперчило, та… не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: Боже мій, яких-небудь 4—5 років — і така безодня! От коли слід було б мене вилаяти… — Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази — і тільки! Щодо решти, до оцінки творчості В. Поліщука, то вона, ця оцінка ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. І справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По-перше, я знав, що "сельдяной буян" має нахил до халтури (так я тоді й написав: "такі вірші, як "Градація", ми не пропонували б авторові вміщати у збірку"). По-друге, я знав, що динамічний верлібрист уміє чужий вірш видати за свій (так я тоді й писав: "негарно", не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що "Шаксе-ваксей"). По-третє, я знав, що "корінфський ордер" не має "викристалізованої ідеології", про це теж було написано в тій же статті. Але навіщо ж я все-таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наївняком, коли б інакше робив. По-перше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього. А "на безриб’ї і рак риба", як відомо. По-друге, й головне, він був (хотів чи не хотів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким гвинтиком, і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього гвинтика "слинила" петлюрівщина за зраду або те ж саме робили з ним русотяпи "Пупишкіни", то що я мав діяти? Я мусив кричати, рекомендувати цього гвинтика, як грандіозну махіну. І коли це не пішло на користь В. Поліщукові, то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво в усякому разі не програло.
Років через 50—60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а поки що да простить мені св. Аполлон, син Зевса й Лети: тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: по-перше, треба доконати militantardent’овщину, по-друге, ще довго доведеться доказувати "хохлам", що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні огнища, щоб ми їх загопачили.
— Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустім, ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге "яхидне" запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини "гарячого воїна" гарно, а от на себе й не подивитесь! Чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевако, на паровозобудівельному заводі? Га? От вам і "економічна структура сучасності"!
— "Яхидне" запитання!. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевако. Бо і справді: не пошкодило б історикові літератури зробити публічне спростовання (тим паче, що я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року й місця народження). А то і справді будуть курчата сміятись і з мене, і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було 1923 року і до революції. Кажуть, моя біографія дуже цікава (от якби до неї дорвався "сельдяной буян"!), але — на militantardent’овщину, здаться, не слабує.
— Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена!. Чи то пак "корінфського ордера" і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий "авангард" є авангард, і ще я бачу: "сельдяной буян", вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати роль "петрушки", якого подбають використати не тільки "органони", але і звичайнісінькі темні сили.
Словом, ясно. Тепер десерт: чи не скажете ви хоч два слова про молодих "вчених", які "натискають" на Поліщукову "ручку"?
— Ви маєте на увазі Ів. Капустянського?. Знаменитий учений! Шкода тільки, що він і досі не знає, хто цей дядя — псевдонім — і як із ним поводяться. Словом, гарний учений і подає великі надії. Вірю, що з такою наукою ми підемо дуже й дуже далеко. Словом, сrеdо, quia absurdum est10.
Р. Р. S’. Фу, аж втомився, коригуючи "гранки". Така халепа з цими статтями — прямо біда: "ручка" труситься до лірики, а життя "натискає" на публіцистику. От і зараз кортить ще два слова сказати (пробачте, Миколо Григоровичу!) Справа в тому, що ми мусимо констатувати дуже приємний факт: наш памфлет уже зробив своє діло.
Через кілька день після виходу 12 числа "ЧШ", де вміщено було "ахтанабіля" сучасності, В. Поліщук видрукував вірша "Ейфелева башта", в якому вже робить спробу написати сонета. Спроба, правда, не зовсім удала, але у всякому разі — прогрес! "Из искры возгорится пламя"; можливо, ця спроба й поведе нашого верлібриста через культуру класичного вірша до справжнього верлібру… Дай, Боже! і допоможи ще йому, Боже, побороти в собі себелюбство, і постав перед ним, Боже, якусь церобкопівську плювательницю: хай плює на здоров’ячко. Бо чим же винні Зеров і Рильський, що йому так багато слини в роті?
З великою приємністю ми констатуємо й такий факт: "гарячий воїн" не цурається вже і тичинівської "церковщини". То нічого, що він поруч свого "сонета" видрукував (очевидно, виправдовуючи себе) "наплювательський" вірш Маяковського, та нічого, що він переборщив трохи "опахалами", — то нічого! Надалі наш верлібрист найде міру своїй "церковщині"; що ж до Маяковського, то він побачить, що цей поет не тільки плює, але вже й тоскує за "облаком в штанах" ("мне бы покончить жизнь в штанах, в которых начал") .
Словом, от вам зразки тієї "церковщини", до якої вже йде Поліщук: "немов святий огонь донести в хату треба", "мов темним омофором мене укрити", "як юна Божа мати", "на жертву вечорову", "як ласка мадонни", "вже колишуть своїм опахалом", "я молюся за всіх", "воскрешаю вас" і т. д., і т. п., еtс.
Правда, букетик? От що значить памфлет: не встиг видрукувати, як уже й наслідки! Це я взяв, до речі, з "Радіо в житах", з тієї збірки, яку й написано "свідомо", оце недавно… цими днями. От тобі й "корінфський ордер"!
— Ви говорите "корінфський ордер"?. А все-таки справді: невже не можна сказати ордер? Ну, покиньте, нарешті, своє "яхидство", Миколо Григоровичу! Боже мій, скільки у вас тієї злоби до тих людей! Ая-я-я-я-я-я!
— Ах, дорогий читачу, нічого не зробиш: така вже мені злоба до тих людей. Як підскоче "поверхурочний", так і закипить "в нутрє". От і зараз: їй-богу, "мілітан" вивозе! Не будь його — весь ефект пропав би. Латинський "орден" у французів, звичайно, переходить в "ордер", але в нас останній звучить все-таки як "ахтанабіль". Бо і справді, що ви показуєте касирові, коли вам треба одержати "поверхурочні за 90 з лишкою години"? Ордера чи ордена? Очевидно, ордера, наказа. Тепер уявіть, що "залізобетонна" колона теж зветься "ордером". Ви берете цю колону й несете до касира. Касир здивований і пропонує назвати її "орденом". Тоді ви з горя випиваєте пляшку сороковки й намагаєтесь повісити цього "залізобетонного" "ордена" на свої груди. Це вам не вдається, і ви кричите:
— До чорта ордени й ордери! Хай буде "корінфська" колона!
Це, звичайно, каламбур, але я, як апологет пуризму, рішуче повстаю проти всякої… претензійності.
______________
1 Причина війни (латин.).
2 Показна доброчесність (фр.).
3 Людині властиво помилятися (латин.) — афоризм Сенеки-старшого.
4 Епіграф (іт.).
5 Особистості (латин.).
6 Мистецтво для мистецтва (фр.).
7 "Палким Роландом" (іт.)
8 Велика людина (грец.).
9 Скандальний успіх (фр.).
10 Вірю тому що це безглуздо (латин.)..