«Шайтанка» Борис Харчук

Читати онлайн оповідання Бориса Харчука «Шайтанка»

A- A+ A A1 A2 A3

Вона впала й дерла під собою яму, закопувалася в землю. Тиждень лежала в полі, у ямі серед снопів і незжатої пшениці, але земля її ще не прийняла: підвелась, натеребила з колоска зерна, кинула до рота — життя, а смаку нема. Котуляла в роті зерно — сире життя без смаку й радості, аби котуляти. Так і приволоклася додому. Білі стіни не говорять, але стоять, чекають. Під вікнами пахнуть ружі, вікна дивляться і мовчать, але і квіти, і вікна чекають. Стала на порозі, взялась за клямку й увійшла в пустку — сама-самісінька, а вікна приймають сонце, білі стіни радіють, і скорботна матір божа держить на руках сина й дивиться на неї. Вона подивилась на матір божу й сказала:

— А ти не вища від мене. Я така, як і ти: я була щаслива, як носила їх на руках — сина й дочку. Чого ж ти журишся? Будемо жити удвох.

І вона почала жити — ввійшла у тяжку працю. Орала й копала, сіяла і садила, поливала й полола, косила й молотила... Мовчала і робила. До неї озивались своїми голосами поле, город і дерева. Річка в березі й сіно у лузі. Вертка дика повійка розтуляла до неї свої ніжні м’якорожеві вічка, а пишні блавати виходили до неї на стежку з золотої ризи. Усе їй щось гомоніло, усе їй щось казало, і вона гладила їм усім голови.

Восени, перед зимою, йшла на село, тяглася серединою й, зупинившись, гукала:

— Люди, хто має синів, беріть мій хліб і годуйте, нехай хлопці ростуть,— кланялась хатам направо.

Ступала далі, гукаючи:

— Люди, хто має дочок, беріть мої полотна, шийте придане,— і кланялась хатам наліво.

З її праці мали поживу не лише люди, а й птахи, худоба й звірі, це було її багатство і розкіш.

Швидко старіла й не лякалася буднів. А в свято не мала де подітися. Відчиняла скриню й розмовляла з чоловіковою, з синовою й доччиною сорочками, що залишила собі на пам’ять, інші роздала.

Казала чоловіковій:

— Але ж і груба! Чи я була лінива, чи не вміла золити і стелити те полотно на росі? — і гладила вишиту пазуху.

Чоловікова сорочка відказувала:

— Козацька.

Відкладала її й бралася за синову. Ще ніжніше гладила вишиті комір, пазуху й чохли. Вишиття відбивалося їй в очах чорними й червоними хрестиками.

— Теж груба.

Синова сорочка відказувала:

— Козацька.

Доччина була довга, рукави широкі. Вона розстелила її на столі. Гаптований синім барвінком поділ ледве торкався долівки, рукави з червоними маками заслали стіл, а вузький, з дрібно вишитими братками комірець був посередині.

— Але й біла,— казала, не доторкаючись до сорочки руками.— Тонка і м’яка, як шовк.

Доччина сорочка їй нічого не відказувала. Вона дивилася на доччине придане, що затопило хвилею стіл і спадало зі столу — думка думку переганяла: на яких невольничих базарах, де, на яких нелюдських торгах, у які землі запродано її кровинку? Хто і як поганяє нею? Кому вона служить під нагаєм і бичем? Сльози капали, цюркотіли, розливалися ріками. Вона збирала їх у гаптований синім барвінком поділ. Вся сорочка була мокра, як випрана.

Найчорніші думки, найстрашніші передбачення хіба могли зрівнятися з тими муками і горем, що чекали її попереду.

І найсправедливіші материнські передчуття їй нічого не підказали. Не вгадала ні доччину долю, ні свою.

Живе — нікого й нічого не боїться: ні пана, ні ясиру, ні смерті.

Рівненько складає чоловікову, синову й доччину сорочки, зачиняє скриню — зачиняє своє свято, тоді ненароком глянула у вікно, а в полі біліє, з поля наступає, жене. Чи це гуси, чи це лебеді? Гусям пір’я обскубано, лебедям голови поскручувано — тепер гуси не літають, тепер лебеді не плавають. Здогадалася: татарва веде полон.

Нікуди не втікала — стара.

Її зайняли і погнали. Гнали полон з дітьми, гнали з дівчатами, а вона у третьому — серед жінок і бабунь. Догнали до Перекопу, стали кошем і взялися паювати: кому що впаде?

Вона впала низькому і кривоногому. Звідки їй було знати, що зятеві? Стидкий, бридкий, поганий! Хіба їй не однаково?

Горять вогні. Татарове обідають м’ясом з-під сідла, напиваються кумису. Низький, кривоногий узяв її попри коні на ремінь. Кінь побіг дорогою, а вона терниною. Оглянеться — кров заливає сліди, а чорний ворон залітає й іспиває її кров. Зять сидить у сідлі, держить на ремені тещу. Коли теща спіткнеться, смикне за ремінь і поставить на ноги.

Вона бігла на прив’язі, скакала по терню, пісок роз’їдав пальці, кров заливала сліди, а чорний ворон налітав і напивався її крові.

Стидкий, бридкий, поганий, в’їхав, гарцюючи, у свій багатий кам’яний двір, втягнув за собою її й загалакав:

— Вийди, любко, вийди, дружино,— я привів тобі до смерті робітницю!

Дружина почула. Вибігла боса, без пояса: так квапилась. А поглянула, що він привів стару, нездалу бабу, розсердилася й розсварилася:

— Навіщо це стерво? Було її не вести, було її там зарубати! — й хотіла йти.

Низький і кривоногий жовтозубо вишкіривсь і косооко моргнув, зупиняючи її, й сказав:

— А навіщо її рубати? Нехай пасе табуни, нехай пряде кужіль і колише дитину. Здужає.

Його дружина гнівно повела бровою і загадала старій три роботи:

— Будеш очима пасти табуни, руками прясти кужіль, а ногами колисати дитину,— і не дивилася на неї.— Ступай у хлів! — махнула лівою рукою — мізинного пальчика нема: дочка.

Мати впізнала дочку. А дочка не схотіла впізнати рідну матір.

Матері відняло мову — небо падало на землю, і земля провалювалась.

Вовчиця сидить, сидьма ціпеніючи. Вона вже й не дихає: їй несила дихати і творити вітер. Якби він сам дмухнув, якби він повіяв з-за Перекопу — далеких степів, з іще дальших лісів. Приліг, утих і не шелесне. Було змилосердився, війнув, вона підставила своє лице, свою душу і — нема.

Всередині їй визимніло, спустошіло, не чутно, чи у неї єсть серце.

І зараз, тепер вона вся була така визимніла, спустошена, як і тоді, коли її вперше загнали в хлів, як худобину. Їй понад усе хотілося вмерти. Лежала в смердючому хліві на гною і просила смерті. Смерть була злою, недоброю: не прийшла. А досвіток розпочав своє: уставай і хапай, тільки встигай — бере на плечі колиску з дитиною, бере в руки кужіль і жене табуни на пашу. Ступає голодна — глуха і німа, як нежива. А вигнала табуни, скинула з плечей колиску, дивиться — хлопчик! — і ожила. Воно лежить у сповитку і всміхається до неї чорними очима й пухлими губками. Вона всміхнулася йому, і він начеб упізнає її, поводить очками. Вона й не подумала, що дитя косооке, бере його на руки, носить і цілує. Наносилася, націлувалася, кладе в колиску і притьма за кужіль. Слинить пальці, смикає мичку й промовляє:

— Я мушу, я повинна його полюбити. Кого мені ще любити?

Веде довгу тонку нитку й благає:

— Боже, боже, дай мені силу полюбити його. Я не признаюся ні дочці — його матері, ні йому, нікому, хто я. Нехай вони вважають мене худобиною, нижче худобини, а я буду робити на них і любити їх. Я буду старатися, я витягнуся до останньої ниточки. Нехай я буду найпослідущою, нехай усі мене зневажають і обпльовують, тільки б вони були щасливі й багаті.

І щоб посильнити себе, розкаюється:

— Прости, боже, мені, грішній, за те, що просила в тебе смерті. Дай, дай, боже, мені силу любити й забери від мене ненависть.

І бог начеб послухав її, зробив, як вона хотіла.

Зрідка, інколи бачить низького і кривого — пихатий! — і завжди чомусь відвертається від нього. Зрідка, інколи бачить дочку — м’які сап’янці, на руці діаманти-самоцвіти! — й низько опускає стару голову.

Дитину в неї відбирає німий кастрат-євнух. Не могла його любити. Віддавала йому сповиток і тремтіла: він грубо бере дитину, наче поліно, зло насмішкуючись з неї, нелюдськи, несамовито, як з раби, і уїдливим, ікластим, гіршим звірячого оскалом проганяє її геть, у хлів. Знесилена, зморена, вона падає на гній. Її губи шелестіли, вимолювали в бога, щоб дав сили любити і його, євнуха. Вона так цього хоче. Її губи шелестять, а серце стає каменем. І що вона довше молиться, стоячи у хліві на колінах і б’ючи у гній поклони, то її серце стає ще кам’яніше, ще твердіше. Бог міг змилосерджуватися, а її серце не хотіло. Вона стала робити ще дужче, ще тяжче і стала годити ще вірніше, ще завзятіше не тільки зятеві, дочці, а хлопчикові й поготів; не дозволяє впасти на нього й пилинці, леститься й до ненависного, гидотного євнуха, але він все одно відбирає від неї дитину, як поліно, і глумливим, глузливим поглядом, з тим же своїм звірячим оскалом супроводжує її до хліва.

Вона ж ще поривалася прихилити до нього свою душу, а не може, так начеб у ній самій сидить хтось дужчий, хтось могутніший, ніж вона — квола, вимучена, виснажена жінка, і поганяє нею, знедоленою і скапареною, в чужій чужині.

Вона не вгамовувалася: працює і горить. Ні зять, ні дочка не те що з нею не забалакають, вони й не дивляться в її бік: тягне, то й добре, а здохне, закопають, як гнилятину, та й по тому. А вона заганяє себе, недоїдає з черепка, відриваючи собі від рота, аби їх не об’їсти. Сам бог бачив: ніколи не думала про себе, тільки про них, щоб їх табуни плодилися й гладшали, щоб пряжа намотувалася на клубки, щоб хлопчик ріс і ставав на ноги.

Товклася, як у пеклі, робила для них рай і, погорджувана, зневажена, скривджена, покрадьки хрестилася, ревно на самоті вимолюючи зятеві й дочці здоров’я, довголіття, а внукові зросту, розуму й доброго серця.

(Продовження на наступній сторінці)