Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном — слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино — яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.
Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився — доріс до шаблі?
І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:
— Ти вчився гідно жити, але головне — куди важче: гідно померти!
Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни — фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?
Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя — явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.
І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.
Він проказав:
— Простіть мені, мамо…
Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: "Прощаю…" Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: "Ще не все зробив, ще повинен, мушу…"
Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір — у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут — стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство — рідна земля визволяється?
І Морозенко прошепотів:
— Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.
Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк — хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.
— Земля визволяється… — казав він серед кам’яних мурів. — Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.
Його голос гучав.
— Хай четвертують і розкидають мене по шляхах — не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.
Молодий вус роздмухувався.
— Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають — я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?
Кам’яні стіни відлунювали стогоном: "…не стану…"
Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.
Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:
— Козак не світять свічки?
— Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.
Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.
Залізні іржаві двері загарчали. Гайдуки не принесли ні їжі, ні води. Не переступаючи порога, один з них кинув до середини вузлище, а другий крикнув:
— Переодягніться, пане полковнику. Його ясність князь Ієремія вас чекають!.. — І додав: — Ми теж почекаємо.
Морозенко сидів на сходинці. І не зворухнувшись, відповів:
— Перевдягатися я не буду, бо мені не соромно. І нікуди я добровільно не піду. Якщо ж його ясність ваш князь Ярема хоче мене бачити, то нехай приходить сюди. Гадаю, він не перепився і ноги його гаразд носять.
Гайдуки не сподівалися на таку відповідь. Оба поніміли, не вірячи своїм вухам: цей лайдак, цей ланець сміє ослухатися найяснішого князя? Ослухатися того, перед ким упадає сам король Речі Посполитої?.. Перед ким схиляються посли іноземних держав? На кого моляться магнати, шляхта, прелати, ксьондзи і всеньке поспільство? Один з них держав свічку. Свічка трусилася йому в руках. Гайдуки перезиркувалися в її тремтливому світлі й мовчали, начеб проковтнувши язики.
Морозенко сидів до них плечима.
Полохливо затинаючись, вони зрештою перепитали:
— Що ж нам сказати його ясності?..
— А те, що чули.
— Пане полковнику… Шляхетний пане… — почали вони, не знаючи, як ще більше його величати, — може, ви одумаєтеся? Може, це не останнє ваше слово?..
— Я сказав те, що сказав, — відповів він і пожартував: — Ви, напевно, нагодуєте мною раків, але хіба я подібний на рака?
У дверях довго скрипіли засуви: вартові мовби розучилися їх зачиняти. Вони пішли, але скоро й вернулися. Тепер їх було не двоє, а більше.
Морозенко вступився зі сходинки: внесено двоє м’яких крісел, столик, наїдки і напої, поставлено трисвічника.
"Щось не терпиться Яремі", — подумав в’язень. Тільки й встиг це подумати, як він і з’явивсь. У кунтуші, але без шапки. Повів оком — гайдуки і слуги вийшли: не хотів при них перекинутися з Морозенком і словом, навіть привітатися.
Двері зачинилися, й тоді сказав, ще не ступивши на східці:
— Високий гість не схотів у мою світлицю, що ж, я спускаюся до нього, — і ступив на сходинку.
— Ясний князь помиляється: ця келія — його маєтність. Пан Ярема спускається до самого себе, — відповів Морозенко.
Ці слова не зупинили Ярему Вишневецького. Зійшовши вниз, ставши лице в лице з Морозенком, він твердо подивився на нього, їх чорні очі перетнулись і одночасно опустилися.
— Пане полковнику, я прийшов до вас, щоб виявити свою шану вашій козацькій мужності, вашій хоробрості. Ви один билися зі всім нашим славним королівським і шляхетським військом. Я подаю вам, пане полковнику, свою руку, — і Ярема Вишневецький хвацько простяг свою міцну коротку правицю.
Морозенковим обличчям пробігли тіні: він начеб чогось вагався. Повільно, знехотя подавав руку, добуваючи її з-під гуньки.
— Я тисну вашу, пане Яремо, — руку воїна і ворога.
— Дякую за честь, пане полковнику… Я у своїх володіннях: прошу сідати.
— Можна. Хоч я і засидівся.
Вони посідали один навпроти одного.
— Вино не любить киснути. Чи не так, полковнику Морозенко? Я підіймаю цей келих за вашу ратну доблесть!
— Мені жаль, пане Яремо, але я ніяк не можу сказати цього самого про вас. Погодьтеся: тишком, покрадьки підлізти під човен і перекинути його — це, правда ж, не доблесть, а ошуканство, хитрість? Пити ж мені самому за себе: хвали, кумасю, сама себе, бо нас ніхто не похвалить… — Морозенко осміхнувся й не глянув на кубок.
— Пане полковнику, я знаю: ви не asinus gloriosus[8],— прорік Ярема Вишневецький і надпив зі свого келиха. — Кажете, ошуканство, хитрість?
— А ви, пане Яремо, хіба miles gloriosus[9]?
— Ви мене не збагнули, полковнику Морозенко. Я хотів сказати, що переможців не судять, — почав Ярема Вишневецький, не дивлячись на Морозенка, кидаючи свої погляди по стінах, розглядаючи темницю, й, переводячи мову начеб на інше, запитав: — А вам, мабуть, тут незручно, моторошно, похмуро і холодно?
— Вбувся, пане Яремо. А щоб не було холодно, я позичив гуньку з кістяка. Вона його все одно не зігріє.
— А у вас сидить їдь. Признатися, я розумію вашу злість, ваш сарказм — позбутися батьківського гнізда, позбутися батька, але й ви зрозумійте мене: мені потрібен чинш[10], а не бунтарство. Правда, той Киселиця перебрав міру.
— Киньте, пане Яремо. Пан не скаже — пахолок не плюне.
Ярема Вишневецький знов відпив з кубка.
— Ошуканство, хитрість?.. — кинув він і запитав: — А вам не здається, пане полковнику, що ви повстаєте проти самої долі? Доля ж у нас спільна, одна. Домашні чвари є домашні чвари. Посердимося, помиримося. Дуже вам поміг хан?.. Ми з вами поставлені самою історією стати стіною проти турків і татарів — ми рятівники світу.
— Ощасливлювані?
— Так! — крикнув Ярема Вишневецький, пронизливо подивився на Морозенка і жартував: — А вам, правда, пане полковнику, не холодно в цій гуньці?
— Спробуйте, поміняймося, пане Яремо.
— А ви могли б мати жупан, кирею, навіть булаву.
— Як ви це собі уявляєте?
— Дуже просто: я даю вам полк. Хочете більше — дам більше. Згода?
— Легковажні ж ви, пане Яремо. Заперли мене в льох, трохи полякали, тепер готові шанувати, даєте полк і більше, щоб я його вів, щоб ішов проти Хмельницького. Ви хочете мною розбити Хмельницького, закінчити домашню війну і мною воювати татарву, бо в нас спільна, одна доля, бо ми поставлені історією врятувати світ? Ощасливлювані! Годі, що ви ощасливили народ, обдерши його до нитки! — Морозенко встав і відкинув крісло. — Доля у нас не спільна, не одна: є панська і є холопська. Ми й вас розіб’ємо, і татарві змелеться… Та з ким я балакаю? Зрадник знає бариш, а не честь і славу. Шкода мови.
(Продовження на наступній сторінці)