Стец має за нашим будинком власний особнячок і цілий рік кохається в квітах. Поміж квітами він садить моркву-цибулю. І все це за таким тином, що можна побачити тільки з балкона. Стоячи на свому городі, він часто питається: "Подати вам букет?" На балкон драбину не приставиш. А на вулиці дарувати квіти він чомусь забувається. Ще вій кохається в маленьких собачатах. Разом зі своєю жінкою виводять їх на прогулянку. Собачата виглядають з їх пазух. А дітей в них нема. Городки для Стеца — розминка і спогад про молодість.
— Над усе я люблю розпечатувати конвертика. Ця фігура пахне таємницею, від неї віє чарами.
Він у шерстяній блузі, в шерстяних штанах, і блискуча змійка, і рубці-канати — все так, ніби Стец сам у конверті.
Він стоїть по-військовому, окований кий летить з висвистом і зриває цурку-печатку. З тріском.
— Досьє…— нащось каже Стец.
Воксанка заглядає мені в рот і питається:
— Хтось є? Чого він сказав, що хтось є?
Товариш Стец чує, що вона запитує.
— Вірно, хтось є! Завжди хтось є, хтось знайдеться… — каже він, підступає на кілька кроків і в нетерплячці б’є замашним києм.
— Де ж той хтось? — не вірить мала. — Я його не бачу… Це, мабуть, підозрілі люди?
— Правильно! — каже Стец, його мордочка ніби намазана маслом. Раптом він спохоплюється: —А звідки тобі відомо?
— Надя сказала, — тобто наша сусідка.
І я пригадую, як Надя зібралася на шевченківський вечір, але дуже швидко вернулася.
— Не попала! — сердилася вона. — Не протовпишся, і повно якихось підозрілих людей. Так і ходять.
— Де? — спиталася Воксанка.
— Там, — Надя показала рукою за вікно, в темноту.
Як і тоді, так і зараз Воксанка насторожилася, прислухається: підозрілі люди — це ті, що ходять, але їх не видно.
Ми вирипуємося з хвіртки, а товариш Стец підсміюється нам вслід.
Нас перепиняють Вітя з бабусею — наші знайомі. Воксанка відразу до них:
— Тихіше, там підозрілі люди…
Але Вітю ніщо не спиняє. Він нічого не боїться. Бабуся мусить сунути за ним.
Ні мур-мур.
— Хлопці-горобчики, скажіть мені!
— Тут! Ось я!.. А тепер ховайся ти, — і вона ступає виступцем. — Хлопці-горобці, де моя дитина?
— Я ж твій тато.
— Хлопці-горобці, де мій тато?
Ми перебігаємо від дерева до дерева, наближаючись до виходу. Але забрати її додому все одно не можна.
— Ти знаєш, яка ти була маленька?
— Я кричала.
— Тебе всі називали кричучкою.
— Розкажи, яка я була маленька, — і подає руку.
— Клали тебе у візок, а ти репетувала, аж розривалася. Не дитина — крик у сповитку. Втихала тільки на бруківці — на камінцях добре погицувало. Я тебе возив вперед-назад, і візок посвистував. Він скоро обламався, і довелося купувати нового.
— Тепер я не кричу, тепер я велика.
Небо знову стягує хмари, вистеляє брук тремтливими і повзкими тінями.
Пора обідати. Нас перепиняє стара, як зима, баба. Вона силкується встати зі своєї лавочки, але не може.
— А ходи, ходи до мене, доню. Щось тобі дам.
Жовтий пес крутить хвостом і собі, майже бабиним голосом:
— Дам… дам…
На бабуниній чорній долоні горіх.
Баба дарувала горішка і казала:
— Йди і гарно їж борщ…
Воксанка задоволена. Ще б стояла перед бабою, ще б бавилася з песиком, але треба йти і їсти борщ.
Баба подалася з песиком, і ми теж.
Борщ підігріто, насипано в емальовану мисочку. На сковороді шкварчать котлети. А Воксанку не так просто посадити на високий стілець. Плутається під ногами, тягнеться до плити.
— Відійди, до плити не можна.
І вона, як папуга:
— До плити діткам… Ой, ойо-йой! — Палець у рот, а горіх впав і покотився під столик-шафку.
— Встромила, обпеклася? Так тобі й треба.
— Я більше не буду.
— Марш з кухні!
Проганяти її геть — то найбільша кара. Але вона йде, йде, смокчучи пальця й оглядаючись. Зупиняється за дверима, косує звідти і хлипає.
— Татку, дивися, а мій палець вже погас!
Сльози в її очах сміються. Я пересердився. Пальчик червоний, вона показує його мені, і я його цілую.
— Я хотіла підігріти горішок.
Дістаємо горіха — подарунок. Вона стискує його в кулаці. Сіли до борщу, каже:
— Він же гарячий!
— Студи, дураче.
Їй подобається: "Студи, дураче". Роззявляє рота.
— Ану, скажи ще так…
Хліба їсти не хоче. Її не можна переконати, що той хліб приніс зайчик. Біг сірий, довговухий і казав:
— На, на, віддай хліб Воксанці.
— Що ти говориш? Ми купили хліб у магазині. Ти забувся? — і бавиться горіхом.
Її не лякає погроза: "Виливай на голову!" Вона забула про обіцянку, що їстиме і буде сильною. Вертиться, борщ вихлюпується. Їй найбільше задоволення розмазувати пролите пальцем.
— Нумо їсти і поїдемо до баби.
— До якої? У мене ж дві. І два діди.
— До баби Тамари.
— А як ми поїдемо?
— Спакуємося, візьмемо чемодана, Піфа — і на станцію. Купимо квитка. Паровоз зробить чмих-чих, а ми вже в купе. Зайде кондуктор, запитає: де ваші квитки? Ти йому покажеш. Якщо ж він запитає: а де Піфів квиток? Чому Піф зайцем? Зараз його зсаджу. Що ти скажеш?
— Я скажу, що то мій синочок.
— Ми їхатимемо далеко-далеко. І разом з нами будуть їхати поля, ліси і ріки. Потім ляжемо спати, на ранок поїзд зупиниться, а баба Тамара вже на пероні.
— А як вона знатиме?
— Ми дамо телеграму.
— Та ми ж забулися!
— Ми не забудемося. І будуть нас зустрічати баба Тамара з дідом Іваном. Що ти їм скажеш?
— Добрий день! — І вона простягає руки, ніби зараз вчепиться бабі на шию. — А що баба мені дасть?
— Вона подарує тобі казку.
— Яку? Гарну?
І мені згадується: сидить баба отут на кухні, на моєму місці і, годуючи малу, веде їй свою казку.
Сидить баба Тамара, притулившись до стіни, а Воксанка допоминається:
— Бабо, бабо, а хто підмалював тобі коси?
— Вони посивіли.
— А чого в тебе великий живіт?
Баба нітиться і не знає, що відповісти.
— Їж, і в тебе буде такий.
— Я не хочу. Тобі ж тяжко. А в баби Насті нема живота. Їй легко.
— Дуже ти в мене розумна, — каже баба, пхає малій ложку в рот, а щоб ліпше їлося, каже казку.
Була собі маленька дівчинка. Її батьки померли. І взяли ту дівчинку до себе добрі сусіди. У них своїх дітей ціла купа, самі немолоді, та мусили якось давати раду. А жили вони над річкою Горинню. Краса — над річкою зелений ліс шумить. І топилася з горя дівчинка в річці, але річка не хотіла її топити. І заблуджувалася з журби вона в лісі, але ліс не хотів її заблудити. Сирітка перебивалася на хлібі і на воді, а росла, як пампушка. Виросла і стала красунею. Взяла відра, пішла до криниці. Аж де не візьмися молодий козак на сірому коні, в чорній бурці. Налякав дівчину. Такого красеня вона ще не бачила, хоча від хлопців проходу не було. Та куди їм до нього! В козака брови як шаблі, а очі як леза. Ремені на козакові поскрипують, а зброя побрякує.
— Напій мені, дівчино, коня з рубленої криниці, з повного відра… На щастя!
Вона й напоїла. А коли верталася додому, бачить: котиться горошина. Котиться перед нею, у її двір. Вона взяла горошину й кинула собі в рот. А козак проводжає її. Стали вони у воротях — аж небо реве літаками, земля стогне від танків. Війна.
— Рятуй мене, козаче! — крикнула дівчина.
Бомби над головою, а під ногами снаряди. Козак посадив дівчину на коня, вивіз її з вогню аж в кубанські степи.
— Прощай, бо мені треба на битву!
А дівчина держиться руками за сталеві стремена.
— Що ж я без тебе, козаченьку Федоре? Нащо ж я, нерозумна, ту горошину ковтала, нащо твого коня поїла?
А військові сурми трублять розлуку.
Він скочив з коня, ще раз обняв її, і на її лице впало дві скупі сльози. Тоді знову на коня, і дівочі очі напилися вітру.
Вона так і залишилася в степу. Жила у його матері в станиці. А війна йде, наближається. Невістка із свекрухою пшеницю жнуть. А з тієї горошини, яка вкотилася колись у двір і яку ковтнула невістка, вродилася дівчина. У степу, на снопах. І в той час, як вона вродилася, сто чорних коней скачуть із заходу до сходу, а вершники всі вбиті. Чорні бурки — чорні прапори. Сто коней стали дибки, а всі вершники вбиті. Відокремився один вершник, стоїть під буркою.
— Доня, твоя доня! — крикнула невістка, бо стала вдовою.
Заіржав кінь і — до табуна.
Летіло сто коней, копитами били захід, мордами гризли схід, а всі вершники вбиті.
Дівчина була біла-біла, і її назвали Світланка.
(Продовження на наступній сторінці)