Темному відразу й донесли про таке чудо.
— Криниця з живою водою стала каменем і плаче! — розгнівався він.
— Плаче, — шепочуть агенти, стоячи на колінах. — І люди туди йдуть і ведуть дітей.
— Гору змести, а всіх, хто йде туди поклонятися, під суд — стукнув Темний кулаком і став набивати люльку.
І зруйновано гору, а люду стільки пересуджено, що їм і числа нема. Коли дивись — кам’яна гора знову появляється. І так щоночі. Вдень її знесуть, а за ніч вона знову височить. Стоїть чорна, похмура, — зігнутий велетень, який не може підняти голови, розпрямити плечей і своїм голосом потрясати все доокруж. З каменя на камінь — кап-кап… Але хто може зібрати сльози? Вони б’ють і опікають.
А таємні агенти доносять цареві, що стята вишенька пустила своє коріння в землю, і воно пробуде там до пори, до часу.
Шукали те коріння, та так і не дошукалися…
— Я не хочу, щоб камінь плакав. Я хочу, щоб вишенька росла.
— Треба знайти Шугаєву сопілку. От кресоне блискавка, покаже шлях, вдарить грім…
— А нині бив грім, але ти злякався. Сховався до хати.
— А ти не злякалася?
— Злякався ти, злякалася і я. От коли я виросту, тоді нічого не лякатимуся. А ти мене не спинятимеш?
— Шукатимемо вдвох.
Погодилась.
Ми мовчки йдемо по каменю й не помічаємо, що він мокрий. Над нами гаснуть хмари. Незчулися, як опинилися біля центрального ринку. Купили пучок гвоздик і спускаємося по високих сходах.
— А он там живуть Мар’янка й Оленка.
— Ті, що були в тебе на дні народження?
— А коли в мене буде знов день народження? Чого він так швидко минув?
— Довго чекати, через всю осінь і через всю зиму.
— Тоді мені принесуть подарунки? А чому ми не йдемо в гості до Мар’янки й Оленки?
Я не знаю, що їй відповісти. В Мар’янки й Оленки недобрий тато. Він хотів бути співаком, поетом, але з нього вийшов тільки Патяй, тобто такий, що тільки патякає, всіх проклинає, навіть своїх дівчаток, і їхня мама не може оборонитися.
— У нас нема часу.
— Ні, ти не хочеш бачити Патяя. Він ніколи не приходить на мій день народження, бо дуже скупий і жадний.
— Ти так думаєш?
— Він ще ніколи не купив мені подаруночка.
По сходах вниз, а на гірку вгору.
— Ану, покажи, де живе Антоніна Гнатівна?
— Тьотя Цьоня? Тут.
Завертаємо в чорний хід. У ньому темно, і я беру малу на руки.
— Не будемо їхати, — каже вона.
— Боїшся ліфта?
— Не ліфта, а скрипу.
Вона затуляє вуха і заплющує очі, але ми все одно підіймаємося на ліфті. Пипка дзвінка, гавкає Пальма, відчиняються двері й Антоніна Гнатівна вигукує:
— Хто до нас прийшов!
— Я! — випалює мала, забувши про "добрий день", віддає квіти і біжить у велику кімнату.
Ми прийшли не до речі: Дмитро Борисович сидить за столом і працює. Стіл у самісінькому кутку, за ним завжди темно.
— А що ти робиш? — питається мала.
— Пишу оповідання.
— В тебе нема часу?
— Якщо ти прийшла, то в мене повинен бути час.
— Я теж хочу писати оповідання.
Дмитро Борисович від здивування мотнув білим чубом.
— Щоб писати оповідання, треба подумати, — каже він.
— А я вже подумала.
— Тоді розкажи.
Вона трошки хмариться, одна її брівка зламана.
— Знаєш, жив собі старий дід. У нього в хаті й на подвір’ї було дуже чисто. Він удень спав, а вночі робив.
— Отакої? — перебиває її Дмитро Борисович. — Що ж то за дід? Всі люди вдень працюють, а вночі сплять.
— Ні, той дід вдень спав, а вночі робив.
— Чого?
— Він хотів працювати вдень. Вийде рубати дрова, а сусід побачить і каже: ти не так сокиру тримаєш, треба отак, — і вона показує, як вчили діда тримати сокиру. — Він тільки замахнеться, а інший сусід каже: хіба ж так дрова рубають? Отак треба сокиру тримати. Цілий день дідові заважають. Він плюнув, удень спить, а вночі працює.
— Хто тобі розказав про діда й про сокиру? — питається Дмитро Борисович і дивиться на мене.
— Ніхто. Я візьмуся малювати, татко кричить: як олівця тримаєш? Тримаю, як татко каже, а Надя побачить і собі: хіба так малюють?
— То ти малюй уночі, коли ніхто не бачить.
— А я малюю на стіні.
Нам весело, ми сміємося.
— А чого в тебе брівка крива? — питається Антоніна Гнатівна.
— Бо я на тебе дивилася, — і під стіл, до Пальми.
Пальма — коричневе хатнє цуценя з чорними очима-гудзиками.
Вона залізла під стіл і гарчить, ревнує, що господарі вділяють більше уваги гостям, а не їй. У такий час з нею треба бути обережним, може покусати. Гарчання лякає Воксанку, і вона з’являється з-під стола.
— А скажи-но, чиї в тебе кіски? — тьотя Цьоня.
— Мама насадила.
— А очі?
— Мама взяла з неба.
— А брівки?
— Мама намалювала.
— Яка мамина доня! А таткова — ні?
— Зовсім я не мамина і не таткова, а горохова.
— От тобі й маєш! — Дмитро Борисович розвів руками. — Чого ж ти горохова?
— Мама йшла до криниці й проковтнула горошину, а то була я.
— А я думав, що тебе принесли журавлі?
— То вони мене потім принесли, — але їй не хочеться про це розказувати. Вона ж прийшла в гості. А в гостях добре. Білим застелюється стіл, частуватимуть чимось смачним. У гостях з великої чемності обов’язково панькаються.
Пальма шугнула в маленьку кімнату, і Воксанка туди. Дзяв-дзяв! Чапу-лапу! Щось перекинулося, щось упало.
— Вона на тебе гавкала? — питається десь Антоніна Гнатівна.
— Ні, я хотіла подивитися на духи, а вона сварилася.
Воксанка обдивилася, що стоїть у спальні і що лежить на кухні, ніби прийшла на оглядини. Виплигнула на балкон. Там нічого цікавого. Вернулася, кинулася на крісло-гойдалку. Пальма до неї. Гойда-да… Але й це набридло, вдвох з Пальмою тісно.
Включено гучномовець. Під музику вільніше балакається.
— Розполітикувалися! — це Воксанка. Сюди виль, туди виль на кріслі-гойдалці.— Я написала оповідання, тепер мені напишіть!
— Моє оповідання не для тебе, — каже Дмитро Борисович.
— Я ще мала?
— Ти ще мала, і ми зараз будемо обідати.
— То напиши для татка.
Дмитро Борисович береться читати те, що написав, а Воксанка підперлася кулачком.
Ось це оповідання.
Другий тиждень тривав етап. Нас залишилося дуже мало. Вартові втомилися нести зброю і доручили її етапникам. Серед снігів ми побачили щось чорне. Допленталися — аж то чукча. Він був згорблений.
Вартові відібрали зброю і сіли збоку грітися спиртом, а ми могли побалакати з чукчею.
— Хто тут? — спитав він, не ворушачись.
— Ми — люди.
— Переді мною чорно і наді мною чорно, — сказав чукча і кивнув зарослою головою.
— Чого ви тут?
— Я забувся, як мене звати. Сиджу і згадую. Мені здається, що я сиджу цілу вічність, але ніяк не можу згадати свого імені. Я зовсім згубив своє ім’я. Тільки пам’ятаю, як мене назвали інші: Колькою.
— Ви вийшли на полювання?
— Ага, але мої нарти поламалися, а мої собаки мене покинули.
Ми побачили, що ноги чукчі по коліна закопані в снігу.
— Колись я ловив рибу і мені було добре. Риба йшла-йшла і перестала. Я не мав що робити. Мене охрестили Колькою і сказали: лови втікачів. Я був добрим мисливцем. Від мене ні один втікач не втік. А їх йшло, як колись риби.
— Що ж ви з ними робили?
— Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зв’язував і кидав у мішок.
— І платилося?
— Півмішка рук — мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники… Можна було жити.
Білі сніги мерзли.
— Йшла-йшла риба і перестала… Йшов-йшов люд і спинився, — забідкався чукча. — Я згубив своє ім’я і не знаю, як мене звати. Від мене втекли мої собаки. А десь у юрті моя жінка і мої діти! — Він стрепенувся і викинув свої руки. — Візьміть і відріжте їх. Пилочка у мішку. Вам дадуть цукру і солі. Сіль віддайте моїй жінці, а цукор — дітям. Ріжте! Я вас все одно не бачу.
Він осліп, а його ноги були відморожені.
Наші охоронці зігрілися спиртом і загукали.
…Ми відмовилися нести їхню зброю і забрали з собою чукчу.
Воксанка підперла кулачком голову. Чи справді щось думає? Подрімує на оповідачевих колінах ревнива Пальма. А сам оповідач сидить, як той старий беркут. Він старий, але не знає втоми. І вихриться його біла непокірна голова. І дивиться на нього зі стіни впертий і затятий молодик — він сам. І ніби питається його: чи став ти саме таким, як я про тебе думав? В руці не гасне цигарка. Його очі все бачать, його вуха все чують. Він скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим.
— Не сподобалось тобі моє оповідання?
(Продовження на наступній сторінці)